Nikon Imaging | Україна | Європа

Андре Тан

Молодий дизайнер Андре Тан – безперечна  зірка Ukrainian Fashion Week останніх років.  Його вважають засновником нового напряму під назвою smart couture – елегантна розкіш з інтелектуальним відтінком. Сьогодні Андре дизайнер, стиліст, телеведучий, викладач, маркетолог і, можливо, у майбутньому – відомий фотограф. Адже нещодавно він почав відкривати для себе світ фотомистецтва: кажуть, талановита людина – талановита у всьому.

Андре, звідки ви привезли нам свої фотовраження?
Ось вже вісім років поспіль я їжджу відпочивати на одне місце – заряджаюся там позитивною енергією. Я майже нікому про нього не розповідаю, оскільки мені подобається бути інкогніто. Це Вольфгангзіє в Австрії – сім озер вулканічного походження, де справді кришталево чиста вода. Вона спускається з гір, тому в озерах плаває прекрасна рожева форель, яка просто б'є по ногам, коли купаєшся. На Вольфгангзіє неймовірно красива природа: гори, дерева, озера... Але так сталося, що я всю цю красу практично ніколи не знімав. Власне кажучи, цього року мені вдалося все це сфотографувати камерою Nikon D3200.

Як вам сподобалося працювати з нею?
До цього в мене був інший фотоапарат, і, скажу чесно, що якість Nikon дуже відрізняється. Наприклад, кольори холодніші, на відміну від інших фотоапаратів, які роблять ніби жовтий наліт на фото. Ще мені сподобалося, що Nikon D3200 добре знімає вночі – не всі фотокамери можуть якісно це робити. Nikon D3200 має гарне розрішення, гарний зум: у цьому я переконався, коли ганявся за білками, фотографував їх. І в цьому сенсі камерою я залишився дуже задоволений.
Завдяки Nikon D3200 я також відкрив для себе кілька нових функцій фотокамер. Скажу чесно: я майже не розуміюся на техніці, це для мене паралельний світ, у якому я лише користувач. Але в Nikon D3200 для мене все було простим і зрозумілим. Ще мені сподобалося, що є меню нашою мовою – це великий плюс. Хоча я знаю англійську, все одно не дуже зручно, коли камера має англійське меню.

Що для вас найважливіше у фотокамері?
На Вольгамзіє я вставав о п'ятій ранку і йшов плавати на озера. І завжди, коли я збільшував  за допомогою зуму рибу, гори, небо, я розумів, що ці фотографії стануть чудовою згадкою про відпочинок. Тож для мене у фотокамері найголовніше, щоб я зміг зберегти для себе схід сонця, пейзажі – навколишню красу, яка мене вражає, хвилює… Це те натхнення, яке дає мені сили на весь наступний рік. Адже щоранку, коли  приймаю душ, я пригадую, як  купався влітку на Вольгангзіє, саме в цих прекрасних місцях!

Чи надихають вас подорожі та нові країни на створення колекцій?
Звичайно! Однією з таких країн кілька років тому стала Англія. По-перше, я навчався в Лондоні, а по-друге, Лондон – наймодніше місто у всьому світі. Англійці, завдяки своїй вишуканій манері одягатися, вмінню правильно поєднувати елементи гардеробу, є справжніми законодавцями моди. Всі дизайнери зі світовими іменами, згадаймо Антоніо Берарді чи Джона Гальяно, жили або навчалися в Лондоні, а вже потім їхали заробляти на цьому гроші до Європу. У Лондоні можна нічого спеціально не робити, просто стояти, замальовувати та отримувати натхнення, повністю занурившись у вуличну моду! Ходити на дискотеки, в ресторани – дивитися, як одягаються люди. Коли я був студентом, у мене абсолютно не було грошей: і я згадую, як просто купував філіжанку кави в дорогому ресторані та годинами сидів і замальовував, у що вдягнені відвідувачі. Тому для мене Лондон завжди буде еталоном моди.

А як же Париж – кілька останніх століть саме це місто вважали законодавцем моди?
Париж надто буржуазний у питанні креативу, тому він завжди на другому місці, адже всі тенденції народжуються саме в Англії. Париж – це багато пафосу, і не секрет, що кращі дизайнери, котрі показуються в Парижі, – вони теж з Лондона.

Скажіть, яка країна з тих, де ви мандрували, вас найбільше вразила?
Вразила Індія. Після поїздки туди у мене відбулася переоцінка цінностей і я зрозумів, що всі ми живемо, створюючи собі проблеми, яких насправді немає... Я бачив там багато картин, що вразили мою свідомість. Наприклад, там часто можна побачити, як родина живе на узбіччі в картонній коробці, та всі її члени – в прекрасних малинових сарі та пурпуровому взутті, це неймовірно! Не можу уявити, як і коли вони це перуть, і як родина взагалі може вижити на два долари на місяць! Але їх це абсолютно не хвилює: на обличчях я бачив щастя і радість. Завдяки індусам я поглянув на життя з іншого боку… Я вже й не думав, що на землі є такі ось острівці щастя.. Ти йдеш увечері берегом моря і бачиш людину, яка медитує, щасливу дівчинку, котра біжить узбережжям, чоловіка, який просто грається із собакою, – і всі вони щасливі самі по собі.

Ви зупинялися в одному місці чи проїхали всією Індією?
Я подивися багато! Взяв в оренду джип і поїхав штатами. Мене вразило, наскільки змінюється природа, побут, одяг кожної наступної частини Індії. Якось заїхав до одного села, і там на височині стояв телефон, прикрашений квіточками, – такий собі символічний зв'язок з цивілізацією… Їжа в Індії дуже своєрідна, з великою кількістю спецій: ти просиш без спецій, а тобі приносять таку, що деколи неможливо їсти. У цій країні розвинена медицина. Одного разу, коли в мене заболів живіт, я зайшов до найближчого аптечного кіоску. Перше, що мені спало на думку, – напевно, тут не варто нічого купувати. На стелажах стояли лише білі коробочки без єдиного напису – неможна було зрозуміти склад ліків, нічого взагалі, та й ще все це неабияк припало пилом. Але я спробував пояснити фармацевту, що зі мною, і вона дала мені одну з них.  Я був зовсім непевний, що я п'ю, але через півгодини біль минув! Тобто там ти живеш в постійному невіданні і саме в цьому відчуваєш красу життя.

Чи траплялися з вами в цій країні особливі пригоди?
Було кілька! Одна трапилася зі мною під час купання в океані. Ні для кого не секрет, що в Індійському океані дуже багато акул і 2% людей в Індії гинуть від того, що їх зжирають акули, тому я намагався далеко не запливати. І ось я пливу просторами океану все ближче до бережка, а попереду мене пливе жінка і дістає за хвостик маленьке акуленятко... І я розумію, що десь поряд має бути мама! Тієї миті я побив усі світові рекорди з запливу на далекі дистанції. Гадаю, Яна Клочкова дивилася б на мене в той момент з подивом…
Ще один випадок стався з нами в дорозі.  Перед нами їхав автобус забитий, як кажуть, «під зав'язку». Місткість його, напевно, 60 осіб, а там було 660: діти на даху, всередині – не дихнути. І тут з автобуса випадає людина. Я почав переконувати своїх друзів, що потрібно зупинитися і допомогти чоловікові. На що мої приятелі, котрі живуть там давно, спокійно сказали, що чоловік помер. Я кажу: «Як помер?». «Від голоду помер», – кажуть вони. «А як же труп?» – дивувався я. «Так хтось буде йти, штовхне в річку, а там крокодили з'їдять, не переживай»... Вони не переймаються з цього приводу. У них все «шанті». Я помітив, що навіть в McDonald’s обслуговування не таке швидке, як скрізь. Якщо ти зробив замовлення в ресторанчику, тобі його принесуть за дві години –  це нормально.

Чи є у вас правила мандрівника, яких ви завжди дотримуєтесь?
Завжди беру два комплекти одягу, а все інше купую в країні, куди приїжджаю. Нічого не читаю про країну до від'їзду, а тільки потрапивши в країну починаю з нею знайомитися. Я завжди, як чистий аркуш паперу, намагаюся все сприймати з нуля.

Андре, ви багато поїздили світами, а де б хотіли жити?
Справді, сьогодні мені легше згадати в яких країнах ще не зміг побувати, ніж де я був… Та жити б погодився не скрізь. Місто моєї мрії – Гонконг. Дуже люблю Нью-Йорк, але, на мій погляд, саме Гонконг зібрав у себе все найкраще з усього світу. В ньому навіть є своя Ейфелева вежа в міні-варіанті. Люди, котрі там живуть, чудово говорять англійською мовою, в них прекрасна освіта та справжні духовні цінності.

А що скажете про гонконзьку моду?
У Гонконгу вона особлива. Мені дуже подобається гармонійне поєднання Заходу і Сходу: європейська культура, пропущена через призму східних традицій. Для них абсолютно нормально одягнути класичний жакет з яскравим поясом у східному стилі. Дуже багато модників і модниць, маса величезних торгівельних центрів, модних вулиць fashion-street, концептуальних магазинів, де продаються найрізноманітніші бренди. Гонконгці дуже люблять багатошаровість в одязі – я теж, і це можна побачити в моїх колекціях.
Гонконг – на першому місці, а Нью-Йорк – на другому…
Нью-Йорк прекрасний у будь-яку пору року, але найбільше мені подобається осінь. І, напевно, не тільки мені, адже навіть є такий фільм «Осінь в Нью-Йорку». У жовтні там ще дуже демократична температура +15С°,  і грайливі білочки в жовтолистяному центральному парку неймовірно дивують тим, що зовсім не бояться перехожих!

Це правда, що американці полюбляють спортивний стиль?
Сьогодні Нью-Йоркський тиждень моди заявляє про себе достатньо голосно, тому що всі бренди, які належать до комерційної моди, наприклад, Calvin Klein чи Mark Jacobs, представлені саме тут. Як на мене, американці – великі модники. У цьому вони схожі на італійців та українців. Саме ці три нації, як я встиг помітити, витрачають немалі суми на шопінг, чого  на загал не скажеш про європейців: вони будуть довго ходити, дивитися, де є знижки, і чекати поки ця річ залишиться на розпродажі!

Саме таких туристів ви, напевне, зустріли на Вольгамзіє?
(Сміється) Австрійці, німці, як на мій погляд, дуже нецікаво одягаються. В їхніх магазинах я не можу собі нічого купити. Оскільки одяг занадто простий – наприклад, звичайна сіра футболка … Та вони цієї простоти не соромляться – навіть, коли приїжджають на мерседесах останньої моделі: якщо футболка з дірочкою – ну, так вийшло, протерлася трохи... У нас трішки інше ставлення до одягу, і слава Богу. Адже охайність виражається у всьому. Якщо ти охайний, значить у тебе в голові все по поличках розкладено. Від того, як людина пакує валізу, я можу зрозуміти весь її внутрішній зміст. У кого лежать рівні стоси, а в кого гірка – така, що до цієї валізи можна було покласти ще стільки ж… До речі, завжди роблю висновок про моделей за тим, як вони складають валізи. Для мене це певний тест.

Як ви почуваєтеся у світі красивих жінок? Вам, без сумніву, заздрять багато чоловіків, адже вони накопичують капітал, щоб одружитися з моделями...
Для мене моделі – це знаряддя праці, скажімо так. Адже бути серед красивих жінок – це моя робота. Красуні – це добре, але для мене найважливіше – внутрішній зміст. Я завжди спілкувався з найкрасивішими жінками різних країн – не лише моделями, а й моїми клієнтками. Буду відвертим: у багатьох гарні природні дані, багато з них вдало вийшли заміж… але цей статус необхідно підтримувати, потрібно мати щось у голові для того, щоб раптом не опинитися в ролі коханки.
І скажу чесно: ніколи не одружуся з моделлю, тому що мене цікавить інший тип жінок. У багатьох дівчат-моделей є ніби пунктик щодо зовнішнього вигляду: щоб волосся було шовковисте, рівне, гладеньке і т. п. (замислюється) Я вважаю, що завдання жінки – це розкрити свій потенціал – внутрішній, творчий, і плюс до всього розкритися протягом життя, як мати. А дівчатка-моделі на загал більше переймаються своїм зовнішнім виглядом, ніж внутрішнім змістом і поглибленням своїх знань у певній сфері. Тому моделі – це точно не моє.

Кілька років тому ви здивували Дубайський тиждень моди, коли дружини арабських шейхів купили у вас хутряні рукавички. Чи легко одягнути жінку, заховану паранджею?
У східній культурі прийнято, що все найкрасивіше на жінці повен бачити чоловік і вдома. Тому в східних жінок теж є прагнення до розкоші, багатства в одязі, є бажання бути красивими. Дружинам арабських шейхів насправді дуже сподобалась моя колекція, присвячена пам’яті Ів-Сен Лорана, – розкішні, багато оздоблені сукні «в підлогу» А хутряні рукавички були з іншої, рок-колекції, і вони їх купили по приколу, оскільки в них не буває снігу… Якщо розглядати історію костюма, то в арабів завжди було розкішне вбрання: парча, золото, каміння.
Власне, чому в нас існує попит на все це золото, пір'я, «шиншили-соболя» і тому подібну розкіш? Тому що в нас цього не було. Я не проти розкоші, власне, тільки за, та й остання моя колекція досить дорога. Але я за те, щоб розкіш була не кричущою, не такою, якою вона була у Versace в 1990-ті роки. Зараз читаю цікаву книгу про Джані Версаче – спогади Донателли Версаче про свого брата. Там багато всього розповідається: як Версаче прагнув до успіху, як він піднімався на модний Олімп, як сестра повністю довела до банкрутства всю компанію, як вона підсіла на наркотики… Як брат Санто будував імперію, а потім у них все забрали за борги… Зараз інші часи. Тієї гламурності, тієї помпезності, яка охопила весь світ у 1990-х роках, більше немає.  Адже тоді був мегапідйом у всіх країнах – в Америці, в Європі, на пострадянському просторі, де всі перебудовувалися після розпаду СРСР. Ті, хто підхопили цю хвилю, хто були біля «кормушки», отримали великі кошти.  У книзі є згадка про відкриття бутіка Versace в 1994 році в Москві: компанія не очікувала, що черга протягом місяця була, як до Мавзолею! І це за сорочкою, що коштувала 1500 доларів, коли квартира коштувала 5000 доларів!

Чи змінилися відтоді смаки росіян: що замовляють ваші клієнтки?
Зараз мій одяг продається в Москві та Пітері. Скажу чесно, сучасні росіянки носять все сіріше, скромніше у порівнянні, наприклад, з українками. Минулого літа у моїй колекції були сукні з нестандартним поєднанням кольорів – корал, бірюза і шоколад. І вони попросили: можна нам щось спокійніше? Я відповідаю: ні, на цьому ж колекція побудована! Росія вже переситилась яскравим. Але це дуже велика країна, тому смаки там різні.

Андре, дехто не вірить, що ви всього досягли в житті самі…
(Замислюється) Я прекрасно пам'ятаю, що коли мені було дев’ять років,  придумав, що буду видавцем, головним редактором журналу мод.  І коли  одного разу друзі моїх батьків запитали мене, ким хочу бути, відповів їм, що хочу бути дизайнером і власником фабрики, як Марія Лопес – пам'ятаєте, тоді йшов такий популярний телесеріал «Просто Марія» (сміється). У ті часи ще не транслювали Тижнів моди, тому вся інформація була звідти… А ще в мене була шалена пристрасть до журналів зі статтями про моду: збирав їх по всім знайомим! Тому я ще з дитинства був чітко впевнений, чим хочу займатися.

Тож вам пощастило відразу обрати справу життя!
Якщо чесно, я вже дванадцять років у моді, та лише останні чотири роки розумію, що я роблю і для кого роблю. Оскільки переконаний: має пройти певний час, хоча б двадцять років, щоб людина стала профі.
Я знаю, що в багатьох студентів, котрі навчаються у мене в Академії стилю та дизайну, зникає натхнення, починаються депресії, вони питають: «Як, як, як?» І я відповідаю: друзі, я теж пам'ятаю, коли кидав цю машинку, коли рвалися нитки… Це треба пройти, без цього ніяк! Останні чотири роки я розумію, яке моє завдання і призначення в житті, що я повинен сказати своїм одягом. Мода – це досить тривалий інвестиційний бізнес. Звичайно, якби я все це знав,  все одно б цим займався, тому що не можу без цього жити.

Яку б ви професію обрали, якби не стали дизайнером?
Якби я не став дизайнером,  був би маркетологом, бо маркетинг живе в мене в крові. Я отримую від цього кайф і розвиваюся в цьому напрямку.

Чи є у вас ще якісь захоплення, крім моди?
Люблю подорожувати, займаюся йогою, багато читаю.

Що вам дає творчу енергію?
Мені дуже цікаво жити. Ще кілька років тому я взагалі спав три-чотири години на добу, адже тоді працював на шести роботах!

На шести роботах?
Я був ведучим телепрограми «Жертва моди», стилістом Маші Єфросиніної для її телешоу, стилістом та консультантом на різних телеканалах, а ще готував колекції для тижнів моди та шив для приватних клієнток. І в один чудовий момент зрозумів, що в мене не було ні суботи, ні неділі, у мене не було жодної вільної хвилини. Але у мене був шалений азарт і мені дуже хотілося працювати!
Я живу в центрі Києва й часто, коли  вранці виходжу на вулицю і бачу цю сонну, позіхаючу молодь –  не розумію, як вони живуть... Бо мені: А – хотілося, Б – я знав, що це дивіденди. Те, що буде зараз напрацьовано, потім допоможе мені в майбутньому. Це, як в університеті: перші три роки ти працюєш на заліковку, а потім вона на тебе працює. Тому шість семестрів закатай рукава, головне, потім її не загуби (сміється)... А в нас молодь не завжди це розуміє: вони дивляться телевізор, висять в Інтернеті... ЗМІ кажуть: не напружуйтеся, життя прекрасне! Воно, звичайно, прекрасне, але ж хто розкриє ваші таланти, як не ви самі…

Хвилиночку, мені здавалося, що від ЗМІ у нас зараз більше негативу! А в Інтернеті повно повідомлень про аварії, ДТП, політичну нестабільність ...
Політична нестабільність є скрізь, хочу вам сказати. Це проблема всього світу! Я щойно прилетів з Європи – здається, там всі в страху, всі залякані. Це ми з вами звикли жити в постійній напрузі. А вони, як-то кажуть, звикли до стабільності. Пам'ятаю, їхав якось до міланського шоу-руму, і застряг у величезній пробці. Питаю водія: «Що сталося, чого ми стоїмо?» Той відповідає: «Он, бачиш, божевільний, заліз на 20-й поверх, хоче стрибнути». Там пожежники, поліція, швидка. Запитую: «Чому?» А він каже, мовляв, у нас все стабільно, свої 650 євро допомоги він отримає завжди, ось захотілося гострих відчуттів. Європейцям нудно. Для них якесь віяння – це вже «ой!»

Відкрийте секрет: як ви створюєте образи для ваших колекцій?
Це не секрет, просто у мене зовсім інакше сприйняття світу. Декотрі дизайнери у своїй творчості відштовхуються від матеріалу: вони спочатку бачать тканину (і нас так учили) і потім вже починають придумувати, що з цієї тканини зробити. У мене спочатку виникає глобальний тренд: що я хочу передати людині, який «месидж» хочу надіслати цією колекцією – аристократизм, розкіш, багатство? Чи передати красу тканини, м'яку лінію форм?
Раніше в мене були жорсткі «послання»: «За нами спостерігають згори», «Екологія» з травою на ногах і т. п. – потрібно було звернути увагу і зробити певний «посил». Зараз – це просто тема, яку хочу розкрити. В основному я сам «бачу» колекцію на подіумі, уявляю саме дефіле, режисерські ходи – немов режисер-постановник. А потім починаю неначе зум натискати: закриваю очі й починаю уявляти, яку музику хотів би чути на показі, які зачіски будуть на моделях. Найбільше фокусуюсь на одязі. Можливо, я черпаю це все з потойбічного світу… Але в мене так було завжди. Моя перша колекція вечірніх суконь, яку я пошив у Харкові, мені взагалі наснилася! Вранці  просто встав і замалював її олівцем.

Чи багато часу забирає підготовка колекції до показу на подіумі?
Гадаю, всі дизайнери це знають: щоб вийшло 50 образів, потрібно намалювати близько 500 ескізів. Доводиться відкладати дуже багато гарних моделей. Саме тому я почав працювати зі стилістами, котрі допомагають зробити колекцію цілісною.

Які у вас стосунки з професійними фотографами, адже від них залежить, як ваш одяг буде представлений на фото?
Фешн-фотографія у нас поки не така популярна, тому в Україні ще немає розрекламованих імен, таких як Давид ла Шапель чи Стівен Мейзел. Але я радий, що працюю з хорошими фотографами. Це Юрій Балан, фотографи «Студії 52», котрі допомагали мені робити рекламні кампанії. Тому можу сказати, що в нас теж є люди-естети. Про них знають не так багато, оскільки в нас ще немає, скажімо, журналу Vogue. Тим не менше роботи наших фотографів є в журналах Elle, Harpers Bazaar. Тому для мене дуже важливе їх бачення.
Мені не імпонують фотографи, котрі знімають за шаблоном. Багато хто вважає, що моделі достатньо повісити на шию дорогий діамант, одягнути на неї гарну сукню «в підлогу», поставити її в дорогий інтер'єр – і тоді буде гарна картинка. Не факт! Зараз потрібно брати іншим – своїм нестандартним рішенням, нестандартним баченням світу. Тих фотографів, з котрими я співпрацюю, я  дуже поважаю саме за неординарне мислення, за інший погляд на світ.

Як ви думаєте: ваша дружина буде одягатися лише «від Андре Тана», чи ви їй дасте свободу вибору?
Якраз у цьому сенсі я дуже демократичний. Сам маю речі наших українських дизайнерів Лілії Літковської, Анни Сосновської, Олександр Гапчука. У мене поки немає чоловічої лінії: її запуск заплановано на 2014 рік, тому з задоволенням одягаюся в колег. Ми живемо в ті часи, коли одяг потрібно якісно міксувати. Total look  (з англ. – загальний вигляд) від Chanel, Андре Тана,  Dolce & Gabbana або Versace вже давно не в моді. Тому зараз можна взути капці від H&M, одягнути сукню своєї бабусі й взяти дорогущу сумку Chanel. Мені здається, що саме в цьому виявляється унікальність і стиль.

Як ви ставитеся до своєї шаленої популярності?
Я належу до тих людей, хто пам'ятає і цінує, ким він був і звідки він родом. Пам’ятаю свій захват, коли познайомився з Крістаном Лакруа та Валентином Юдашкіним, котрі до того для мене були, ніби боги… Тому завжди вдячний за підтримку і теплі слова. Ніколи не відмовляюся сфотографуватися на згадку зі своїми шанувальниками. Однак у популярності є два «боки медалі». Наприклад, я не можу вибігти з дому до магазину в старих шортах і футболці, завжди повинен бути «з голочки». Адже люди подумають: якщо він так погано одягнений, що ж він від нас хоче, чому він щоранку на телеканалі «Інтер» розповідає нам, як потрібно одягатися? Я розумію, що за мною стежать, і  завжди намагаюся відповідати своєму статусу.

І врешті – останнє, ліричне запитання: чи мрієте ви під звуки дощу?
Мені воно дуже подобається! Для мене дощ – це щось неймовірне. Особливо навесні, коли лунають перші грози… Намагаюся завжди відкривати вікна на повну, навіть коли їду в своїй машині, а пасажири просять їх закрити. Я від цього кайфую – від шуму крапель, від  запаху… Взагалі, є така народна прикмета: якщо ти їдеш кудись і дощ – це до гарної поїздки, якщо весілля і дощ – це до удачі. Дощ – це завжди до зміни. Можливо, я занадто тонко відчуваю світ, але такі моменти дуже мені потрібні. Ось учора  допізна засидівся в офісі, а коли виходив, то побачив дуже красивий захід сонця. Це було коралово червоне сонце, просто приголомшливо! Я стояв хвилин п'ятнадцять і пішов додому з думкою про те, що життя – справді прекрасне.