Nikon Imaging | Україна | Європа

Валерій Харчишин

Валерій Харчишин – відомий український співак, вокаліст гурту «Друга Ріка». Красивий і стильний, музикант чудово виходить на всіх фотографіях і промо-плакатах. Поза сценою Валерій любить подорожувати і фотографувати, тому камеру Nikon J3 опанував дуже швидко. У нашому інтерв’ю ми говорили про музику, фотографію та нову пісню гурту «Я чую», в якій «Друга Ріка» передає свої емоції з приводу останніх подій в Україні.

- Валерію, ми зараз розмовляємо з вами в київському New York Bagel cafe, де в інтер’єрі багато фотографій. Вам подобається такий стиль?
- Саме тут справді така приємна порція авангарду й урбанкласики, яка мене влаштовує. І кава смачна! Мені не подобаються стандартні класичні інтер’єри, однак мені теж не до душі, коли в кафе абсолютно все є авангардом.

- Коли ви зайшли сюди, чорно-білі фотографії якось вплинули на ваше сприйняття закладу?
- Чорно-білі або монохромні фото завжди привертають мою увагу. Маю взагалі таку суб’єктивну думку, що кіно повинно бути кольоровим, а фотографія – чорно-білою або монохромною.

- Що для вас взагалі означає фотографія?
- Люблю фотографувати і не дуже люблю фотографуватися в приватному житті. А ось знімати мені подобається будь-що цікаве – природу, людей і в жодному разі selfie (сміється). Завжди беру фотоапарат з собою закордон, щоб залишити на згадку те, що особливо вразило в мандрівці.

- Чи швидко ви «порозумілися» з фотокамерою Nikon J3?
- Так, зрозумів принципи її роботи без проблем. Відразу ж перейшов зі зйомок телефоном на Nikon J3, бо мій попередній фотоапарат вже застарів. Взяв Nikon J3 з собою у найближчу поїздку, до Хорватії, тому перші кадри були зроблені там. Це були мої діти, прапор України, який ми привезли й поставили на будинку, в якому жили, море.

- Люди, котрих ви зустрічали у Хорватії, ділились з вами думками про те, що відбувається зараз в Україні?
- Вони пережили подібне. Всі нам співчували, це було видно. Казали: все рано чи пізно закінчиться. У нас це довго тривало, але врешті припинилося. Треба набратися мужності й терпіння. Ви переможете, все буде гаразд. Часто зустрічались люди, котрі носили футболки з принтами: far from Russia, close to Italy.

- Ви помітили, що Хорватія після тих подій справді відродилася?
- Я дуже часто буваю у Хорватії, принаймні раз на рік, і позитивні зміни помітив вже давно. Навіть колись написав у своєму щоденнику: «Не видно, що це країна, яка пережила війну. Невже Україні потрібно пережити те саме, щоб стати нормальною державою?» Це було немов передбачення, бо зараз ми проходимо щось схоже, сподіваюсь, що наша країна теж відродиться після всіх подій.

- Кілька років тому ви записали з турецькою групою «Mor Ve Otesi» спільну пісню «Світ На Різних Берегах». Тоді в інтерв’ю ви  сказали, що музика може зробити набагато більше, ніж політика. Чи можуть зараз відомі музиканти зупинити війну?
- Я не думаю, що навіть якби Beatles були зараз активні, вони б могли зупинити цю війну… Адже Beatles не зупинили і в’єтнамську війну. Та насправді потрібно намагатися музикою, культурою і творчістю то зробити, бо ми ж впливаємо на людей, які думають і мають серце, які оточують владу. Напевне, багато зла коїться тому, що сила людей ходять з непотребом у голові.
Класний трек від улюбленого гурту, або заклик від улюблених музикантів, у якому вони чітко висловили своє ставлення, може змусити тих, хто підтримує військову агресію проти України, дослухатись до іншої думки. Вважаю, що музиканту важливо мати свою позицію. Якщо хтось з артистів каже, що музика поза політикою, я не вірю. Якщо люди цікавляться, що він їсть, що одягає, то для них, напевне, важливо, які політичні погляди він має, особливо для молоді.
Потрібно почитати з себе. Українці – дуже толерантна нація І Майдан, який починався миром, показав всьому світу, що ми – мирна нація. Та артист не може бути поза політикою, тому що військові дії, які відбуваються у нас на Сході,  – це вже втручання в безпеку твоєї держави, а значить – завтра це може торкнутися твоєї родини.

- Що ви з гуртом  «Mor Ve Otesi» хотіли сказати своєю піснею?
- Нашою піснею ми хотіли показати всьому світу, що в Україні, так і в Туреччині існує справжня рок-музика. Адже багато хто думає, що рок є тільки в Британії, чи Америці. Власне, ця пісня поєднала багато культур. Над нею ми працювали в Україні, в Туреччині, в США і зрештою закінчили її у Великій Британії, у Лондоні. Така широка географія позначилася і на тексті, що спочатку був написаний мною, а потім турецька сторона створила ніби відповідь тому, що наспівала українська група.
Ми хотіли закликати людей об’єднуватись навколо музики. На міжнародних музичних фестивалях музиканти з різних країн разом співають свої пісні – ми об’єднуємося, бо не хочемо зважати на постійні розмови політиків. Самі об’єднуємо людей нашою музикою! Коли люди слухають нас, коли вони співають разом на наших концертах, – це набагато більша інтеграція, ніж розмови у високих кабінетах.

- Ви брали участь у антивоєнних концертах в Україні?
- Ми вже провели концерт зі збору коштів  для  95-ї аеромобільної бригади, побували з виступами в зоні АТО. Також ми, чим можемо, допомагаємо фінансово, морально. Виступали в госпіталі для поранених – це важкий досвід. Коли я вийшов на сцену, то заспівав пісню і пішов. Потім вже повернувся і подякував, що вони там захищали нашу країну.

- Поза цим, що зараз відбувається у музичному житті «Другої Ріки»?
- Ми повністю занурені в роботу. Влітку записали нову пісню «Я чую», де вилили наші емоції з приводу подій на сході країни. 16 жовтня у Києві відкрили фестиваль «Prosto Music Video Festival». До події приурочили відразу дві свої прем'єри – кліп на нову композицію і документальний фільм «SUPERNATION». У ньому ми показуємо процес запису пісень з релізу, між якими ми, музиканти, ділимось з глядачами думками про життя і творчість.
До речі, залишилося трохи більше місяця до великого сольного концерту «Другої Ріки» у київській Stereo Plaza. Шоу, яке відбудеться 6 грудня, триватиме близько двох годин. Сподіваюсь, воно не залишить байдужим і подарує море драйву та позитиву. Ми задумали цей масштабний концерт ще три роки тому і нарешті все відбудеться. Під час виступу «Друга Ріка» презентує публіці новий альбом, який теж матиме назву «SUPERNATION», а також зіграє свої хіти.  

- У суспільстві останні місяці тривають дискусії: чи потрібні зараз презентації, концерти, веселощі?
- Жити потрібно сьогодні, працювати потрібно сьогодні. Життя триває, не зупиняється. Не те, щоб засунути, як страус, голову в пісок, ніби нічого не відбувається. Кожен концерт – це повернення до нормального життя. Потрібно дихати повітрям, відчувати емоції. Все залежить від людини: якщо хочеш допомогти армії, знайдеш змогу це зробити. Просто навіть подумаєш, чи варто купувати зайвий раз якийсь непотріб.

-  Про що будуть нові пісні?
- Раніше ми найбільше писали пісні про кохання. І це природно – про це всі пишуть, бо це всі відчувають. І навіть найальтернативніші західні групи – якщо прочитати їхні тексти  англійською мовою, розумієш, що вони – про кохання. Зараз, коли я пишу пісні для нового альбому, ловлю себе на думці, що постійно переходжу на те, що відбувається у нас в країні. Ось ті емоції зараз і вплинули на мої тексти. Кожна друга пісня, або навіть пісня про кохання, закінчується думками, навіяними цими особливими відчуттями. В останній з пісень  «Я чую», ми співаємо про те, як дістала всіх ця війна. У нас немає таких ура-патріотичних пісень на кшталт «Україна, Україна», та переконаний, що слухачі розуміють, про що ми.

- Чи змінила війна наше суспільство?
- Як це не страшно звучить, думаю, війна допомогла нам спуститися з небес на землю. Люди женуться за матеріальними цінностями, намагаються забезпечити свій побут якимись розрекламованими речами. І в такому становищі наша країна зараз перебуває, що доходиш до думки:  життя може обірватися будь-якої миті…

- Я знаю, що кілька років тому ви потрапили у важку автокатастрофу. Чи змінило це якось ваше життя?
- Власне, у мене ставлення до життя змінилося. Раніше я всього хотів, все намагався зробити. І музикою займатися, і ведучим на ТБ бути, і в театрі грати. Та тоді зрозумів, що треба вміти зупинятися. І може та аварія була тією необхідною для мене зупинкою.

- Коли ви на сцені, ви співаєте для великої аудиторії. Чи не забирає це енергію?
- Гадаю, я співаю про те, що відчувають мільйони людей. Коли спілкуюся зі слухачами, читаю їхні Інтернет-повідомлення, розумію, що багато з них переживали подібне.
Напевне, мені було важко, коли я тільки починав писати пісні й боявся, що мене можуть не зрозуміти. Тоді я закривав очі, виходив на сцену і співав – можливо, інколи навіть сам для себе.

- Ви спілкуєтесь з шанувальниками поза сценою? Фанатки закидують листами?
 - Пишуть чоловіки (сміється), паперові листи чи залишають повідомлення на форумі: ми послухали цю пісню, дякуємо тобі, бо знаємо, про що ти співаєш. А дівчата просто підходять за автографом.
Також цього року запросили своїх фанів прибрати разом з нами Дніпровську набережну. Наш барабанщик Олексій Дорошенко ходить час від часу рибалити на Дніпро. І ось він сфотографував всю цю «красу» на березі та вислав мені пару фоток. Льоша дуже сильний чоловік, та написав мені по мейлу, що мало не плакав від того, що побачив стільки бруду. Тоді я сказав: все, збираємося і йдемо прибирати. Першого разу ми пішли нашим гуртом, запросили друзів. Зрозуміли, що за один день не впоралися: сміття не вміщувалося в ті мішки, які ми з собою взяли. Наступного разу наші прихильники нам допомогли, а потім ми їх запросили на концерт.

- Чи існує дружба між артистами поза сценою?
- Звичайно! Наприклад, хлопці з «Mor Ve Otesi» запросили нас до Туреччини. Зізнаюся, що в було мало часу для того, щоб об’їхати і побачити все, що там є. Потрібно як мінімум тиждень, а в нас було два чи три дні. Життя в музикантів – це репетиції, студії, концерти... Тож пацани нас просто покатали на авто, сказали, що в Стамбулі живе понад 10 мільйонів людей, показали нам європейську та азійську частини міста. Стамбул і Анталія, де стоять розкішні готелі, – це зовсім різні речі. Стамбул у мене асоціюється з Лос-Анджелесом, який я люблю.

- Нещодавно Марічка Бурмака презентувала свій диск. Трішки несподівано, бо зараз майже всі викладають музику в Інтернеті. А як вам старий добрий диск?
- Всі артисти та музиканти люблять випускати диски. Гадаю, на носії музика найближчими роками не помре, бо ще випускають навіть на вінілі. Мені, наприклад, теж цікавіше тримати паперову книжку в руках, ніж читати з Інтернету. Якщо диск стоїть на поличці, він немов живий. Ця музика присутня в твоєму домі реально, а не віртуально. У мене з одним із дисків пов’язана така цікава історія: колись у Празі, в 1998 році, я продав касету зі своєю музикою і купив альбом «Oasis», це було важливо. Є в моїй колекції й вінілові диски – для мене це щось живе, це історія. Єдине, що їх незручно використовувати в машині.

- Зараз інформаційні агентства намагається додати до кожної новини багато фотографій. Вам цікаво переглядати фотододаток та відео, чи більше вражає єдина, але дуже яскрава світлина?
- Сьогодні у світі справжній інформаційний бум! Я завжди шукаю достовірне джерело інформації про події в Україні. Зараз інформації така сила, що переглядати багато фотографій або відео просто немає часу. Інколи «вимикаюся» і не заходжу на жоден сайт протягом кількох днів. Зараз важливо навчитися правильно працювати з інформацією, вміти її критично оцінити.

- Якщо б вам запропонували майстер-клас від професійного фотографа, який би жанр ви хотіли опанувати?
- Думаю, що я не визначав би жодного жанру. Мені цікаво фотографувати будь-що, в будь-яких ракурсах. Власне, мені цікавіше самому навчатися, самому все збагнути. Інколи хочеться зробити фото спонтанно і це фото може виявитись одним з кращих. І, можливо, навіть кращим, ніж у професійного фотографа.

- Щоб ви хотіли пофотографувати в Україні?
- Є багато місць – Ужгород, Чернівці, Львів, Кам’янець-Подільський, в яких я багато був, ніколи не фотографував.

- Ви – рокер, часто критикуєте «попсу», однак берете участь у «глянцевих» фотосесіях. Чому?  
- Тому що інколи хочеться спробувати те, що навряд чи можливо в рамках нашої музики. Та й раніше українським шоу-бізнесом сильно правив ПР, тому позитиву для гурту від подібних проектів було більше, ніж негативу.
Зараз шанувальники по-іншому почали ставитись до виконавців: вони уважніше слухають, про що вони співають, яку суспільну позицію займають. Та рок-музика чи альтернативна музика, яку ми граємо, –  це  музика вільних людей. Ми маємо право робити те, що хочемо. Можемо йти на телеканал, брати участь у фотосесії, а можемо відмовитись.  

- Мене дуже зацікавила ваша участь у фотопроекті «Приватна колекція» Катерини Рождественської для журналу «Караван історій. Україна»? На якій картині ви з’явилися?
- Це відома картина американського художника Джона Сарджента під назвою "Dr. Samuel Jean Pozzi at home", вона зберігається в одному з музеїв Лос-Анджелес.  "

- Вам сподобався «головний герой»?
-  Так (сміється). Я перевтілився у вельми цікавого персонажа. Самуель Поззі – талановитий французький медик і неабиякий серцеїд, а також автор текстів – безперечно, творча людина. Власне, одного разу я переглядав знімки Катерини і подумав, що цікаво було б взяти участь у такому проекті. Минув певний час – і ось це сталося. Щоправда, мій образ спочатку мене дещо шокував, але вжитися в роль на певний час таки вдалося. Навіть ідея виникла: залишити грим і розіграти близьких. Та в день зйомки була ще й запланована важлива зустріч, тому затію довелося відкласти до кращих часів. А може, просто відпущу власну бороду (сміється) ...

- У чому були «труднощі перевтілення»?
- Найскладнішим був грим. Близько години мені ретельно нарощували пишну бороду й вуса. Після цього я ледве вліз в костюм кінця ХІХ століття, підібраний спеціально для зйомок. Недивно, адже маю зріст під два метри (сміється). Задумливий погляд, повільна ошатна хода… Взагалі, кардинальні зміни в зовнішності спочатку шокують, але іноді це необхідно.

- Чи ви колись ще так кардинально змінювали свій імідж?
- Ось так? Ні. Можу лише пригадати, що колись давно після невдалого виступу чомусь дістав ножиці й постриг себе коротко, ніби волосся було в цьому винне. А вже кілька годин по тому сидів у найближчій перукарні, де мені рівняли «результат» (сміється). А ось борода і вуса, які були використані для гриму в фотопроекті «Приватна колекція» – це для мене щось нове. І мені сподобалось!

- Одна з останніх фотосесій відбулась у вас для спецпроекту журналу Viva! «Зірки читають Кобзаря»?
- Це була велика честь для мене. Поезія Тараса Шевченка – поза часом та політичним устроєм.  Я обрав свою улюблені рядки і вони були винесені на фото. Дякую фотографу видання Олегу Богдану за чудове фото.

-  Валерію, з огляду на останні події в Україні питання про «зіркову хворобу» в артистів начебто недоречне, але все ж таки?..
- Що за хвороба така (сміється). Так, мене знає багато людей, та це не означає, що я «хворію» на славу. Пригадую, колись навіть захотів лишити свою машину вдома і скористатися громадським транспортом – проїхався в метро, на маршрутці, в трамваї. Адже так живуть мільйони людей і я – один з них, навіть якщо я маю автівку. Одягнув окуляри, я намагався бути непомітним,  злитися з натовпом. І в мене це вийшло: ніхто не звернувся за автографом, а я і не прагнув, щоб мене впізнали.
Я вже скучив за цією свободою, адже наш гурт швидко став популярним і мене відразу почали пізнавати на вулицях. Люди постійно підходять, просять – хто автограф, а хто й гроші. І навпаки – дівчата можуть навіть побачення запропонувати. Та я спокійно ставлюсь до цього. Хіба що в магазині, коли до мене підходять за автографом, знизую плечима й показую дві великі торбини з продуктами – вибачайте (сміється).

-  Поза подіями АТО ви часто допомагаєте людям?
- Якщо є змога, намагаюся відгукнутися. У дитинстві навіть грав з хлопцями у «Тимура і його команду» – тоді була така популярна книга Аркадія Гайдара. Нам насправді від усього серця хотілося допомагати людям. Звичайно, ми не робили якісь глобальні справи, але часто, наприклад, допомагали по господарству бабусям  – нам було приємно.
Я ніколи не рятував комусь життя, але своїми вчинками завжди прагнув до цього. Щороку восени наш гурт бере участь у благодійному рок-концерті в Києві, кошти з якого ідуть на боротьбу з раком. Для мене це важливо!

- Кажуть, що ви великий книголюб.  Якби вам запропонували написати книгу, про що б вона була?
- Так, книги я дуже люблю! Не дуже пощастило, хіба що, моїм підручникам, які літали в моєму в шкільному портфелі (сміється). Адже сумками ми, хлопчаки, кидалися, грали у футбол. Я намагався їх підклеїти перед тим, як повернути до бібліотеки, тоді за це навіть виставляли оцінки – як ти «ведеш» підручник.
А якщо я колись написав би книгу (замислюється)… Напевне, це були б мемуари, якісь цікаві події, історії, в яких в житті нашого гурту траплялось чимало.

- Поділитесь з нашими читачами?
- Одного разу, коли я ще працював директором хору, ми були на гастролях у Німеччині.  В один з днів вийшла накладка, наш хор чомусь нас не дочекався і поїхав автобусом, а нам  довелось діставатися автостопом. Мій колега досить довго махав, руками, та ніхто не зупинявся… Тоді приєднався я, зробивши це «українським» способом – підняв великий палець вгору. І хто, гадаєте, відразу зупинився – маленьке авто з бабусею за кермом (сміється).
Мій друг, котрий був переконаний, що непогано знає англійську, кинувся до жіночки: «Can I help you?» тобто «чи можу я вам допомогти? Звісно, бабуся все зрозуміла і з посмішкою англійською відповіла: «Ні! Напевне, це я можу вам чимось допомогти?» Ця добра фрау довезла нас, куди потрібно, хоча збиралася їхати зовсім в інший бік. Звісно, як «нормальні» українські хлопці ми спробували їй дати грошей, чим вкотре збентежили нашу рятівницю. Отака історія!

- Гадаю, цікавих історій про подорожі у вас назбиралось чимало. А які міста світу викликають у вас особливі спогади?
- Дуже люблю Прагу. Кам’яні замки, архітектура – романтика часів середньовіччя. Також подобається Нью-Йорк, ми знімали там свої кліпи. Величезний мегаполіс, доволі сірий, але така шалена атмосфера – чи то в повітрі, чи то в стінах будівель… Чомусь там одразу хочеться закохатися.

Спілкувалася Таліна Гончарова
Компанія Nikon дякує Валерію Харчишину за надані фото