Nikon Imaging | Україна | Європа

Слава Фролова

Слава Фролова – українська телеведуча, журналіст, режисер, член журі одного з найрейтинговіших проектів «Україна має талант» телеканалу СТБ, засновниця Фонду розвитку та підтримки молодого мистецтва України  Slava Frolova-Group, ініціатор культурного проекту «Арт-пікнік».

Слава Фролова – одна з найзагадковіших телеведучих на українському медіа-Олімпі. Вона майже не бере участі у світських заходах та ніколи не коментує особисте життя, розповідаючи лише про дітей – сина Марка та доньку Серафиму. Серед хобі – мандрівки, читання, мотоспорт і яхтинг, а також фотографія. Тому Слава з радістю відгукнулася на пропозицію взяти участь у проекті «Цікаві люди», обравши для тестування фотокамеру  Nikon 5300.  

- Славо, розкажіть про місто, де ви народились?
- Я народилася в Одесі, яка для мене – найулюбленіше місто на землі. Найсмачніше, найзатишніше, найсмішніше… Життєрадісне, доброзичливе, небайдуже, цікаве, гостинне, красиве, колоритне, яскраве, живе, галасливе, морське. Але описати Одесу неможливо, якщо ви там не були і першим вашим провідником не став одесит-патріот (сміється).

- Море – що воно означає для вас?
- Море для мене – все. Не океан, не озеро, не річка, а саме МОРЕ. Думаю, це пов'язано з тим, що мій батько був моряком. І з тим, що я виросла на морі. Не уявляю своє життя без нього. Ходжу під вітрилом і відчуваю в ці години щастя, порівняне, напевне, з тим, що відчуває немовля в утробі матері.
Люблю купатися в нічному осінньому морі, коли кожен рух осяяний світлом мільйонів вогників планктону, переносячи в далекі галактики. Це зайвий раз нагадує, що ми всього лише частинка цього величезного Космосу. Море наповнює, очищає, дає силу, ніжність, їжу… Якби на землі не було моря, я зачахла б від туги за невідомим.

- Яким було ваше одеське дитинство?
- Я виросла в одеському дворі – такому яскравому, правильному, в якому інтелігенція жила з робітниками, котрі працювали на заводі Січневого повстання. Було все: і пили, і грали на скрипці, збиралися всі разом вихідними. Ми підгодовували одне одного у важкі часи, підтримували, незважаючи на соціальний статус і статки.
Власне, ми всі родом з дитинства й у дорослому житті «транслюємо» те, як нас виховали, що у нас вклали. Я пам’ятаю своє дитинство і розумію, що нам було легше, коли ми були одне в одного. Можливо, діти дратували бабусь біля під”їзду, та нам було легше, коли ми одне про одного дбали. Здається, зараз нам важливо бути небайдужими.

- Саме тому ви, успішна телеведуча, вирішили взятися за мистецькі проекти?
- З дитинства захоплювалася мистецтвом. Закінчила художню школу ім. Костанді, потім  Одеське художнє училище ім. М.Б. Грекова за класом скульптура. У 18 років почала працювати на одеській телерадіокомпанії «Глас»: спочатку ведучою на радіо «Європа +», а далі в інших медійних проектах.
Чому мистецтво? Не знаю, може, доля. А може, це заговорили в мені мої три відповідних освіти: художник, режисер телебачення й кіно, режисер драмтеатру. Так вийшло, що з перших своїх років життя я з мистецтва і не йшла. Просто якоїсь миті у мене з'явилася публічна стезя, а згодом бізнес. Та я продовжувала вчитися, цікавитися, поки в один прекрасний момент не прийняла рішення звести свої маленькі стежинки у єдиний великий шлях. І на сьогодні є вже відчутні результати.

-  Що тепер для вас означає телешоу «Україна має талант»?
- Сім прекрасних років життя, відкриттів, історій людських життів, подвигів, захоплень, здивувань, емоцій і прикладів.

-  Чи часто траплялось, коли під час ефіру ви не могли стримати сліз?
- За сім років моїй пам'яті не вистачило б гігабайтів для зберігання такої інформації. Звичайно, я віддаюся своїй роботі, тому в процес включені серце, мій особистий досвід, спогади і надії. Я розумію людей, присутніх на сцені, ставлю себе на їхнє місце, щоразу, коли там з'являється людина з чистою надією. А наша країна, в першу чергу, багата світлими і щирими людьми, вже повірте моєму досвіду. Часто плачу від захвату, смутку, співчуття... втім, як і сміюсь, або серджуся. Я не економлю на своїх емоціях в шоу «Україна має талант», оскільки знаю: це важливо людям. У житті я найчастіше виливаю свої емоції за зачиненими дверима. Не повірите, та я насправді інтроверт.

- Чому, на вашу думку, шоу здобуло таку популярність?
- Гадаю, завдяки цьому шоу ми, українці, зрозуміли, наскільки талановиті наші люди. Коли я мандрую, зазвичай відвідую різноманітні шоу, арт-проекти, мені цікаво, чим живе світ. І можу сказати, що наш український глядач має дуже і дуже радіти, оскільки рівень наших учасників, особливо циркової школи, справді найвищий. Мабуть, через це наші артисти так популярні закордоном. На жаль, часто вони не визнані в нашій країні, тому що немає відповідної індустрії розваг. І тому їх буквально з руками і ногами забирають у різні зарубіжні проекти, такі як Цирк дю Солей (Cirque du Soleil).  Хотілося, щоб колись було навпаки: щоб подивитись на наші таланти люди з’їжджались з усього світу.

- Талант, по-вашому,  – то рідкісний дар, чи він є у всіх?
- Людей, котрі обділені талантом, я не зустрічала. Зустрічала тих, хто не пішли за покликом серця або зупинились напівдорозі. У мене вже в житті теж був період, коли я працювала, мала непогану матеріальну складову, та, напевне, мої таланти та мрії були заховані глибоко всередину… Здається, все було добре, та раптом я почала відчувати  порожнечу.

- Вибір талант чи гроші – складний?
- Інколи зробити його дуже складно. Обміняти талант на матеріальний комфорт, позбавивши себе відчуття повноти життя, радості від улюбленої справи, – це ніби маленький злочин проти себе. Напевне, інколи варто покинути все і почати з нуля, почати робити те, чого дійсно прагне душа.
Адже правил в житті фактично не існує, бо життя – це особистий досвід. Я дуже вірю в знаки Долі. Якщо справа, якою займаєтесь, не «ваша», все буде йти не так, успіху не буде. Натомість нерви, втома, втрата енергії… Та тільки знайдете свій шлях, все умить зміниться!

- Що для вас означає успіх і чи варто до нього прагнути?
- Для мене успіх – це гармонія, життя на повну. Бо коли немає балансу в усіх сферах, людина перестає відчувати себе щасливою, у неї втрачається мотивація та бажання рухатись уперед. Особисто мені непотрібно «багато»: мені потрібно рівно стільки, щоб відчувати себе щасливою і задоволеною життям.

-  Хто для вас справжні друзі?
- У першу чергу – це моя сім'я. Але, зізнатися, зрозуміла це не відразу і був навіть період боротьби з найближчими. Потім – це люди які йдуть з тобою через все життя, незалежно від того, як розкидає вас доля: статусно або територіально. І, звичайно, це люди, які тобі близькі в цінностях, інтересах, поглядах, і які вміють розділити з тобою не тільки важкі моменти, але і, як би дивно це не звучало, моменти успіху.
- Ви не відвідуєте шоу-бізнесову тусовку – вершину успішності для багатьох. Чому?
- Немає часу, є шкала пріоритетів. Та в спілкуванні з цікавими і цінними для мене людьми я не обмежена. От тільки спілкування на тусовках і спілкування віч-на-віч, як кажуть у нас в Одесі, це дві великі різниці.

-  Вам завжди вдається виглядати бездоганно. Маєте секрети краси?
- Секретів немає. Хіба що мій секрет – любов до життя в усіх його проявах. Ніколи не хотіла бути «глянцевою красунею». А мої очі світяться тому, що я люблю життя, маю активну позицію, намагаюся змінити життя на краще. Адже відомий вислів «Краса врятує світ» – насамперед про красу духовну.

- Як створюється ваш власний стиль – у житті и на телебаченні?
- Життя саме робить це. У мене енштейнівский підхід не відволікатися на стиль: сто пар кедів, сто пар джинсів, мото- та яхтова екіпіровка. А на ТБ є група стилю яка робить з мене шедевр, там я і відводжу душу в блискітках, пайєтках, шовках і стразах (сміється).

- Чому успішна телеведуча вирішила ще й зайнятись культурною ініціативою Арт-пікнік?
- Ми любимо говорити: «Арт-Пікнік, місце для всіх!» У нас 16 напрямків, від мистецтва до екології, тому аудиторія різна. Ми займаємося і молоддю, і старшим поколінням, раді всім-всім. Мовою маркетингу, це різні цільові аудиторії. Та перед нами було завдання створити потужне культурне місце, де всі люди, такі різні, можуть порозумітися. Нам вдалося це зробити. Ми горді собою. Взагалі Арт-Пікнік – велика платформа з соціальної інженерії. Багато чого з Арт-Пікніка вже увійшло до сьогоднішнього життя міста і ми продовжуємо роботу, ініціюючі нові традиції, правила, створюючи моду на  цікаве культурне дозвілля.

- У Фонда розвитку та підтримки молодого мистецтва України існують «Східне» і «Західне крило» – Одеса і Львів. Вони такі різні, та може є щось спільне?
- Безумовно нас об'єднує доля однієї держави. У нас спільні мрії, інтереси і цінності. Але як же добре, що нас так багато, і кожний регіон має свою історію, відтінки, смаки, колористику, традиції і фактуру. Це важливо зберегти і примножити, при цьому створити сильне самовпевнене, визнане в усьому світі  Нове Українське Мистецтво.

- Як ви бачите сучасну українську молодь?
- Так само, як і нас свого часу бачили старші люди і наші батьки, так само, як теперішні молоді колись будуть бачити наступне покоління. Як надію, як майбутнє, яке вже сьогодні пробивається. І якщо уважно придивитися, можна дещо передбачити. Наприклад, у що варто вкладати, що варто берегти і підтримувати. Дуже люблю нашу молодь, вона краще нас і, дасть Бог, буде успішнішою. Наше завдання просто допомогти тим, хто шукає цю підтримку.

- Хто ті люди, котрі приходять до вашого фонду?
- Приходять дуже різні люди. Подібних ініціатив у країні немає, тому незважаючи на наші високі вимоги, багато-хто, почувши, що ми підтримуємо і розвиваємо молоде мистецтво України, сприймають це особисто. Ось і йде «потік ходоків до Леніна». Приходять зі словами: «Ну, ось він я, молодий представник українського мистецтва, починайте мене підтримувати і розвивати». Мене це не засмучує, я знаю, що нам усім дійсно потрібен час, щоб звільнити свою свідомість від «рабського совкового» мислення споживача. Коли почнеться потік тих, хто шукає не рибу, а вудку, можна буде сказати, що ми вже в цивілізованому суспільстві.
Утім спішу вас порадувати, у проекті вже є такі люди. Багато художників прийшли за підтримкою, стали поруч і разом з нами формують середовище, організовують заходи, беруть у них участь. Деякі митці жертвують кошти у фонд від продажу своїх робіт, щоб ми могли розвиватися. І за три роки, завдяки спільним зусиллям, ми багато чого досягли. Ми працьовиті й працюємо для тих, хто сам готовий потрудитися на загальне та, безумовно, своє благо. Тож завдяки такому «природному відбору» проект співпрацює зі справжніми творцями. А у кого як складеться життя в мистецтві, – це окрема історія.

- Чим Арт-пікнік відрізняється від звичайного фестивалю?
- Фестиваль – це локальна подія, яка триває лише кілька днів, або тиждень. Також це комерційна подія, тому зараз все більше фестивалів відбуваються на платній основі. По-друге, фестиваль зазвичай має тематичне спрямування, хоча досить модні події, що охоплюють багато тем. Фестивалі дуже важливі для розвитку мистецтва та формування культурного середовища, тому наш проект охоче співпрацює та підтримує як вже успішні фестивалі, так і нові проекти. Наприклад, яскравий та успішний фестиваль “Вулична їжа” народився саме на Арт-Пікніку.
Те, що робимо ми, – це культурна ініціатива, яка захищає права та інтереси нашого суспільства, розвиває його. Це експеримент: ми вивчаємо, що потрібно людям, на що вони відгукуються, як вони реагують на певні речі. Така собі культурна соціальна інженерія (посміхається).
Також наші арт-пікніки – це прекрасна платформа для спілкування між собою представників різних видів мистецтв. Поки ізоляція всередині культурного сектору для нашої країни є чималою проблемою. І вже три роки ми працюємо над тим, щоб усі представники творчих, технічних, соціальних та інших професій спілкувались, взаємодіяли і отримували імпульс до розвитку. Зараз робимо новий крок, щоб поширювати наш успіх і закордоном, “змішуючи” творчі, культурні та інші ініціативи різних країн з українськими.

- Ви запрошуєте на ваші події зірок?
- Зірка – це не та людина, яку всі знають, а та людина, яка досягла певного успіху в своїй професії. Цілісна особистість, яка могла запалити в інших людях цінний інтерес до свого фаху.
Якщо відверто, то в нашому суспільстві так поширена зіркова хвороба через образливу неповагу до «непопулярних» професій. Це велика помилка, тому зараз молоді люди хочуть бути зірками – гадаю, це дуже згубно для суспільства та розвитку країни в цілому. Ми намагаємося всіляко популяризувати думку, що в будь-якій професії можна досягти висот, поваги. Будь-яка професія дивовижна та значна, якщо вона на користь людям. Загалом, здорове суспільство ґрунтується на простих, але вкрай важливих цінностях – доброта, любов до дітей, турбота про старших, взаємовиручка, повага до будь-якої праці, толерантність, знання та достойний рівень життя.
Інколи здається, що у нас про це забули, а гору взяло так зване «суспільство споживання», багаторічний тренд матеріальності: їжа, шмотки… Утім, через цю «хворобу росту» проходить будь-яке суспільство, що прагне до добробуту та дотримання прав людини. Це немов сходи. Важливо, щоб наше суспільство ними піднімалося, а не спускалося. Я люблю Україну і мені не хочеться, щоб мої діти жили в країні, де найважливіша цінність –  коштовна річ для хизування чи модний гаджет.

- Можливо, у поширенні тренду матеріальності винні медіа?
- Не лише вони. Економіка, політика, виробництво – всі у тісній взаємодії – замкнене коло. Авжеж, усі вони задовольняють попит споживача, не дуже вибагливого і розвинутого. Та я вважаю, то явище тимчасове. Якщо Арт-пікнік продовжить розвиватися, країні буде вкрай потрібна потужна культурна складова, щоб нас бачив світ як цивілізовану країну, а не папуасів, котрих гіпнотизує намисто з пляшкових кришечок та дзеркалець. Ми на правильному шляху, я налаштована оптимістично.  

- Слушна думка, адже часто, коли у нас щось не виходить, ми нарікаємо – така країна…
- Зараз важливо, щоб наша країна вистояла і тут мистецтво може допомогти об’єднатися, укріпити, створити потрібний емоційний позитив та надію. Важливо, щоб це розуміло якомога більше людей, у першу чергу, маю на увазі керівництво країни. Бо мистецтво неможливо без масштабної підтримки, як і країни не існує без розвинутого мистецтва та освіти.
Утім, незважаючи, маємо ми підтримку, чи ні, праця йде чимала. Бо є люди, котрі не покидають своєї Вітчизни, і є країна, яку вони відбудовують попри усе. Наприклад, Влад Троїцький, котрий організовує «Гогольфест», не має потрібного фінансування на цю важливу культурну подію і змушений брати кредити на її організацію. З Арт-Пікніком подібна ситуація: соціальний проект, що має мільйони відвідувачів, взагалі не фінансується держгрошима. Це нонсенс, на мій погляд.
Та нарікати не буду, а ось працювати, шукати рішень, стукатися у різні двері – так! Бо я волію скаржитись потім, зараз – дія! Не осуджую тих, хто не витримує навантажень і нарікає: то вже є показником персональної сили та духу, а у кожного вони різні за різних обставин. І в мене, і у Влада Троїцького та інших колег по цеху є теж свій ліміт терпіння, ми усі люди. Та я дуже хочу бачити нашу націю впевненою у собі, тому ми робимо все можливе для того, щоб прискорити процес її дорослішання.

- Отже митців, і в тому числі фотографів, можна закликати: спілкуйтеся з людьми, розповідайте їм про свої твори, доносіть свої ідеї зрозумілою мовою!
- Арт-Пікнік я називаю складно: «інтелектуальним ліфтом» (сміється). Так, ми хочемо, щоб люди навчились тягнутись до знань, хочемо запалити цей вогник. А далі – О! Диво! з’являється внутрішня мотивація, що пробуджує людину, котра дрімала, і вона прокидається з відчуттям культурного “голоду”. Нагодуємо!
Важливо, щоб люди відчували постійний інтерес, ставили купу запитань, не були легковірними, бажали все перевірити самотужки. І як наслідок, вимагали від митців високого рівня творів. Ніяк не навпаки. “В угоду зрителю” знижувати планку можуть тільки ті, хто працює під замовлення, комерційні структури, халтурники і боягузи. Талановитий та впевнений митець має виховувати глядача. Хотілося, щоб люди потягнулися до театрів, хорошого кіно, дізнались про наших українських письменників, художників, акторів, фотографів. Для цього, власне, ми і працюємо.

- Славо, у вас складно розпитати про особисте життя, а чи можна розпитати про кохання?
- Як завжди закохана (посміхається). Любов – кисень для людини, що займається творчістю і працює з людьми. Це запалює, дає сили та натхнення. Кохання – це дар, який ми маємо зберігати та примножувати.
В нашій культурі заведено страждати, особливо в моменти самотності та нерозділеного кохання, а любов завжди пов'язана з жертвами, з гостротою сприйняття, з переживаннями, трагедіями і драмами. У той же час, у деяких європейських сусідів у цьому питанні більш практичні погляди: вони бережуть себе від амурних страждань та мук, тому далеко не всі вони знають, як можна так любити, з пристрастю, і згоряти до тла.  Вони бережуть свої почуття, і свою любов більше бачать як партнерство.
Власне, я з Півдня, від сонця і моря.  Я теж знаю, що таке переживати, палати, страждати, як і майже кожен з вас. Та я давно вже зрозуміла, що незважаючи навіть на закінчення відносин, треба зберігати в собі це сяйво, як великий дар, що ми, люди, недооцінюємо. Якщо вхопити головну ідею цього посилу, ти ніколи з цим сяйвом не будеш одинаком (посміхається).

- А якщо любов нерозділена?..
- Необов'язково спустошувати себе. Навіть якщо ви переживаєте невзаємні почуття, це важливо. Нехай ви не разом, та варто йти життям з любов'ю. Для цілком самодостатньої особистості володіння другою людиною поза її бажанням – принизлива річ. Любов наповнює, а не спустошує, це трапляється лише з впевненими в собі, духовними людьми. А горе та муки від нероздільної любові – то здебільшого від духовної недисциплінованості, нерозвинутості, комплексів і навіть від психічних розладів.
Спитайте себе, що таке кохання? Це ж не володіння другою людиною, то бажання, щоб об’єкту твоїх почуттів було добре. А якщо йому добре не біля тебе?  Мабуть, таке моє ставлення до цього питання і є оберегом від нероздільної любові.

- У вас такі цікавий досвід. Чому ж ви приховуєте від преси своє особисте життя?
-   Взагалі то я нічого не ховаю, просто не демонструю та ігнорую цю тему в публічних бесідах. У вашому питанні вже звучить відповідь. Все просто, семантика слова ОСОБИСТЕ не вимагає окремого пояснення. Співчуваю тим колегам, хто не зберіг сакрального значення цього поняття. Знаю, це не просто, особливо коли приватне купується і продається. Та я нікого не засуджую, життя є життя і що є дійсно правильним мені не відомо. Сьогодні мій вибір такий, та може завтра я продам свій особистий досвід (звісно нікого не ображаючи та не принижуючи при тому) і таким чином забезпечу дітям добру освіту. Можливо. Так що все відносно. Та поки я можу собі дозволити помовчати це мене повністю влаштовує.

-  Чому головному вас навчили ваші діти?
- Любити за будь-яких обставин. Бути щасливим кожен день і насолоджуватися нашим спілкуванням. Завтра син і донька вже не будуть такими, вони змінюються на очах. Діти навчили терпінню та прийняттю. Наприклад, мені вкрай важко давалась вагітність, та розуміння, який приз мене чекає за прийняття цих мук, виховали в мені велику силу.

-  Чи легко бути мамою в Україні – нехай і забезпеченою мамою?
- Ні, неважко. Бути мамою – це щастя, авансована нагорода, та якоюсь мірою сенс життя. Якщо є любов, прийняття, терпіння, прощення, якщо ви розумієте, що діти вам не належать, вам просто пощастило стати провідниками нового життя. Коли відповідальне спостереження є в основі ваших взаємостосунків з дітьми, бути мамою неважко. Навіть у важкі часи, через які нам вже довелося пройти і, можливо, ще не раз прийдеться. Важко взагалі бути людиною, але це вже інша історія…

-  Наприкінці інтерв’ю хочу перейти до теми фотографії. Як сподобалась вам наша камера  Nikon 5300?
- Чудова річ! Зізнаюся мою камеру поцупили незадовго до того, як у мене з'явився ваш новенький Nikon. Та до втрат я ставлюся по-філософськи: значить комусь то було потрібніше. Лиходієві не піде на добро, а якщо хтось зробив це з потреби, віддаю з добрим серцем. Ну ось, десь вибуло, а десь прибуло, і те, що прибуло в сто крат краще і яскравіше. Спасибі, я в захваті. Цього року в свій осінньо-зимовий сезон я вирішила бути сонячною не тільки в думках і характері, але і в одязі, тому вже пригледіла жовтий кофр і ми з моїм новим фотодругом будемо викликати посмішку в по-зимовому похмурих перехожих.

- Що загалом думаєте про фотографію, чи любите фотографувати, відвідувати виставки?
- Звичайно я люблю фотографію, в Грековці одним із предметів у нас була фотосправа – магія. Утім, це було до того, як винайшли цифру. Фотовиставки звичайно відвідую.  Багато подорожую світом і часто заглядаю в галереї де виставляються сучасні фотохудожники, або вже легенди. До слова, ми так само часто робимо виставки молодих талановитих фотохудожників. І на Арт-Пікніку у нас чудово представлено цей напрямок, його веде наш куратор Ганна Литвиненко. Це і виставки, і семінари та уроки фотосправи, ми активно розвиваємо фотонапрямок в країні.
До слова, я і мої діти – великі мандрівники. Багато подорожуємо Україною, захоплюємося природою і пам’ятками. Я готова розповідати про свої враження від міст, цікавих історичних точок, якими багата наша земля, про які ми не знаємо, або знаємо недостатньо. І сподіваюсь, новою фотокамерою я ще зроблю багато цікавих фото.

- Особисто я б дуже хотіла побачити «вашу» Одесу…
- Так, ще раз повторю, що я обожнюю це місто. Тут все, починаючи від Дерибасівської і закінчуючи Кароліно-Бугазом, рідне, близьке, багато приголомшливих зруйнованих будівель. Хотілося, щоб були відновлені. Але навіть та Одеса в шкільні роки, коли було багато «трущоб» – вона була прекрасна. Впевнена, що Nikon 5300 «полюбить» Одесу, адже це місто неможливо не любити.

Спілкувалась Наталія Рудніченко
Компанія Nikon дякує Славі Фроловій за надані фото