Nikon Imaging | Україна | Європа

Василь Вірастюк

Василь Вірастюк – відомий український спортсмен, володар титулу «Найсильніша людина України». Василь – дуже родинна людина, любить подорожувати і фотографувати. Вважає, що будь-яка гарна фотографія має бути цікавою, щоб її можна було прочитати. Нову фотокамеру Nikon D3200 український стронѓмен опанував без проблем і в нашому інтерв’ю залюбки ділиться своїми  враженнями та цікавими подробицями свого життя.

- Василю, де ви перше випробували нову фотокамеру Nikon D3200?
- У березні ми вирушили з дружиною Інною до Трускавця і взяли фотокамеру з собою. Першою нашою зупинкою стало місто Львів і ось там я почав робити перші фотографії. Далі їхали через  Східницю, потім через містечко Богуслав на Львівщині. Бачите (показує фото – ред.), на виїзді з Богуслава, перед перевалом, стоїть такий страшний будинок. Немов приходь і знімай фільм жахів – так він виглядає, таке враження, що це Румунія, їдемо до Дракули в гості (сміється). Тобто я просто фотографував цікаві місця, що траплялися по дорозі. Бачите, Трускавець, я там захід сонця фотографував. Гори після зими ще не такі красиві, але я на них вчився.

- Чи легко було розібратися з налаштуваннями?
- Дуже легко, все ловив «на ходу». Щоправда, була проблема з карткою пам’яті, не міг розібратися, як її правильно поставити. Спочатку засмутився, гуляв Львовом і не міг нічого зазнімкувати. А потім зайшов до невеличкої фотокрамнички і виявилось, що їхній фотограф теж має Nikon, тож він мені пояснив всі нюанси.

- Ви фотографуєте на автоматі, чи обираєте потрібний режим?
- Я виставляю – «Пейзаж», «Портрет», «Нічна зйомка» і т.п. Не можу сказати поки, що  навчився добре фотографувати, та я працюю в цьому напрямку, вважаю, що все-таки тепер трішки орієнтуюся у справі фотографування.

- Що для вас взагалі означає фотографія?
- Фотографія має бути цікавою. Не люблю фотографувати просто так. Приміром, ми десь спілкуємось з друзями і хтось каже: давайте сфотографуємось. А для чого? У мене інше бачення. Або візьмемо таку фотографію: людина сидить на кухні. І таке враження, що ця світлина зроблена тільки тому, що комусь захотілося сфотографувати. Мені не зрозуміло: кого фотографували – людину чи кухонний гарнітур?

- Тобто для вас важливо, щоб фотографія несла певне смислове навантаження?
- Точно! Щоб її можна було «читати», бо просто так – нецікаво. Пригадую, коли мене просять: сфотографуйтесь з нами, ось ми сидимо, п’ємо каву. Я завжди думаю: навіщо таке фото? П’єте каву і пийте – кому до цього діло?

- До слова, до вас часто підходять з проханням сфотографуватися на згадку, і як ви на це реагуєте?
- Це трапляється практично кожного дня, а то й кілька разів на день. Що ж, підказую, як фотографуватись (сміється). Стою дивлюся: той, хто фотографує, присідає, цілиться, 60% неба і ми з іншою людиною ось так по груди… Я раджу: або встаньте, або не фотографуйте знизу. Бо коли фотографують знизу догори – схоже, як завжди фотографують папарацці для жовтої преси. Бо їхня мета –  зловити зірку шоу-бізнесу з «дебільним» виразом обличчя… Мені подобаються фото, де видно очі людини, її посмішку, її внутрішню сутність.

- Яка з ваших останніх фотосесій вам сподобалась найбільше?
- Для квітневого номеру журналу Esquire Україна. Фотограф Саша Самсонова чудово виконала свою роботу. Фотосесія тривала не більше години і за цей час вона створила кілька оригінальних образів. Не люблю довгих багатогодинних фотосесій, з купую приготувань та персоналу, після яких відбирають лише 2-3 світлини.  

- Ви збираєте родинні фото?
- Не тільки збираю, а й сам знімаю. Я роблю колекції: фотографую дітей в однакових позах, або в однаковий вік. Фішка в тому, що я роблю фото в дзеркальному відображенні. Наприклад, старший син Адам маленьким у мене на правій руці, а потім молодший Олег у тому ж віці на лівій руці. Потім ми кладемо поряд ці фотографії і діти ніби одне на одного дивляться. Або коли ми з Інною розписувалися, то для Адама зшили спеціальний костюм кавового кольору, а потім Олега, коли він підріс, одягнули на день народження до бабусі у той же костюм і спеціально сфотографували. Дуже люблю фотографії в автомобілі – ось бачите (показує фото – ред.) заднє вікно відкрите і Адам кудись зацікавлено дивиться, а далі я зробив таку ж фотографію з Олегом, тільки в дзеркальному відображенні. Потім цікаво дітей порівнювати. Я такої ідеї ніде не зустрічав!

- Щодо традицій сімейного фотографування: кажуть, що ваша дружина гарно готує. Ніколи не фотографували її страви?
- Інна справді чудово готує, причому однаково добре як страви української кухні, так і різних народів світу. І всі страви виглядають неперевершено – качка з яблуками, лагман, паелья, плов, курка по-індійськи…  Але ні, не маю такої звички. Понад це, скажу, що у мене було у Facebook декілька друзів, котрі сідали снідати-обідати, фотографували страви і викладали їх у мережу. Я відмовився від їхніх повідомлень, тому ще мені це нецікаво.

- Як ви оцінюєте візуальні образи реклами, коли ходите містом або їдете за кермом?
- Коли їду, я бачу все, на відміну від решти водіїв, «на автоматі». Я ж колись працював в охороні, то нас спеціально тренували їхати і бачити на 180 градусів. У жінки, між іншим, за кермом цей коридор звужений…

… тобто дамський черевичок на задньому склі автівки має сенс?
- Не знаю, та можу пояснити, що у жінок цей коридор – 60-70º, дуже вузький. У середньостатистичного чоловіка-водія цей коридор 90º, а чоловіки-співробітники охорони повинні бачити на 180º. Тож я за кермом можу не дивитися в дзеркало заднього виду, бо мій зір ловить ті рухи й автомобілі, які збоку. На вулицях я помічаю все, і тенденція, яка мені не подобається, – що багато реклами на межі фолу. Найнегативніша реклама, яку я можу пригадати за останній час, – це солодощі «з язичком». Такий язик кілометровий, який їх лиже, – ось це виглядало вульгарно і некрасиво. Я навіть дітей питав про їхні враження від таких біг-бордів роликів і вони відповіли: та ми ніколи їсти такого не будемо! Настільки їм не сподобався рекламний посил.

- Останнім часом ви брали участь у багатьох проектах на телебаченні. Чи важливий для вас зовнішній імідж?
- Для мене це питання, мабуть, не таке принципове, як для декотрих співаків чи акторів. Не скажу, що все завжди подобається на 100%, можуть виникнути суперечливі питання, але занадто серйозно я до цього не ставлюсь.

- Де ви себе почуваєте комфортніше – у спорті чи в шоу-бізнесі?
- Не можу сказати, що я людина шоу-бізнесу. Так, я беру участь в окремих проектах, але не більше. Найголовніше, що я зрозумів, побувши у «світському» колі, – у будь-якій компанії і за будь-якої ситуації треба завжди лишатися собою. І це, між іншим, допомагає у спілкуванні з незнайомими людьми. Бо коли починаєш щось вигадувати, це відразу стає помітно: неприродна поведінка, неприродна розмова. Тому будьте завжди на своєму рівні! Щиро зізнаюся: я мало ходжу на різні тусовки, хоч мене багато запрошують. Для мене неприйнятні зібрання, де все награно, всі понадувають губи, понадягають краще, що в них є, а теми для розмови немає. Не знаю, мені більше подобається у звичайній компанії моїх друзів, у товаристві спортсменів, тому що спортсмени завжди говорять так, як воно є. І ти відразу розумієш, з ким маєш справу, адже немає жодних підводних течій, кожен прагне бути собою.

- Минулого року ви брали участь у реліті-шоу «Міняю жінку»: важко було лишатися справжнім, коли вдома порядкує нова господиня?
- Для мене, як для чоловіка, гадаю, нічого незвичайного у цьому шоу не було. Не скажу, що дуже переживав ці зміни. Так, кілька днів без дружини було важко з дітьми, хоча велика частина вихованнями лежить на мені, а Інна більше займається хатніми справами. Впевнений, що їй було набагато важче, тому що це вона поїхала десь далеко, куди не знала, а я все-таки лишався дома. За умовами шоу три дні ми мали жити за моїми правилами, три дні за правилами моєї гості. А мої «правила» дуже прості: сніданок, відвезти дітей до садка і школи, тренування, потім забрати малих назад, тобто якісь зміни для мене були навіть цікавими.  Алла з Чернівців, котра приїхала до нас додому, – чудова скромна жінка, ми добре порозумілися.

-  Василю, восени про вас ще раз гучно заговорили медіа завдяки художньому фільму «Іван Сила», де ви зіграли роль Велета. Ця картина якось змінила ваше життя?
- Глобальних змін не відчуваю. Я отримав досвід акторської гри і він є, безперечно, дуже цікавим для мене.   

- Не було розчарування, що все-таки не ви зіграли головну роль у цьому фільмі?
– То рішення режисера! Справді, спочатку була така ідея, що я зіграю головного героя. Та коли Віктор Андрієнко порівняв фото Дмитра Халаджі з фото відомого українського силача Івана Фірцака або Івана Сили, життєпис котрого став основою сюжету стрічки, зрозумів, що вони що вони дуже схожі в молодості, за родом занять – теж. Я не образився. Напевне, більшу незручність відчував Віктор, коли зателефонував мені, щоб запропонувати іншу роль. Та наче все нормально вийшло. Роль Велета цікава мені тим, що у процесі розгортання сюжету мій персонаж змінювався: він збився з дороги, але потім став на шлях добра.

- Тобто вас не збентежило, що доведеться грати доволі негативного персонажа?
- Велет не був поганим, він просто був ображеним на Івана. Навіть у біографії Івана Фірцака було написано, що Велет – це людина, котра заробляла на вуличних боях. Фактично, це був професіонал і йому було абсолютно незрозуміло, як він міг комусь програти. І тут вийшов якийсь селянин і на «раз, два, три» переміг його – не за рахунок техніки, а за рахунок сили. Чесно кажучи я сильно не переймався, що я повинен програти в кадрі. Я знав, чим має все це закінчитись, адже сюжет стрічки базувався на реальних подіях.

- Як гадаєте, фільм «Іван Сила» змінить уявлення в українців про силу, адже зараз в суспільстві сила мало асоціюється зі шляхетністю?
– Пригадую, як один хлопчик в Запоріжжі поділився враженнями після показу фільму. Він сказав: правда завжди переможе. Це головна ідея, головний посил, закладений у стрічці. Дуже хочу, щоб це залишилося в серцях дітей і дорослих, котрі подивилися наш фільм.  

- Вас називають найсильнішою людиною України. Ви згодні, що в сучасному світі більше трапляється так, що в кого сила, за тим і правда…
- Не так. За ким гроші, за тим і правда.

- Тож і хочу запитати: для чого, на вашу думку, потрібна фізична сила, як людина повинна її використовувати?
- Зараз, у теперішній час, сила потрібна для впевненості. Запас потужності повинен бути. Так само, як хороший автомобіль. Це не означає, що якщо я придбаю потужний автомобіль, то я буду їздити на повній швидкості: він мені потрібен, щоб мати запас потужності. Ось так і сила. Якщо людина сильна, це не означає, що вона повинна кожного дня і кожному доводити, що вона така. Ти повинен іти по вулиці, і той, хто проїжджає на автомобілі, подивиться на тебе, візуально оцінить і вирішить, що ти сильний. Це не має бути явно. Людина повинна всім дати зрозуміти, що насамперед вона сильна духом.

- Трапляються в житті ситуації, коли така сильна фізично і духом людина, як ви, відчуває себе вразливою?
- Мене найбільше обурює несправедливість, коли я не можу цьому зарадити. Особливо несправедливість, пов’язана з судочинством, мінімальна культура наших людей, культура на дорозі – вона у нас взагалі, здається, відсутня. Такі от речі. Вони ніби зовсім непомітні – та навіть той папірчик, який кинуто не в урну, а під ноги, –  це вже привід замислитись.

- Як гадаєте, спорт може допомогти подолати серйозні життєві негаразди?
- В здоровому тілі – здоровий дух! Спорт – він взагалі організовує. Люди, котрі займаються фізичною культурою, грають в командні види спорту – більш організовані, більш стійкі до стресових ситуацій, бо там є правила, обов’язки, взаємоповага.
Якщо є бажання, то займатися спортом можна будь-де. Не обов’язково ходити в тренажерні зали, якщо немає коштів. Нещодавно побачив у соцмережі фото одного зі спортсменів, з яким колись виступав. Він на дачі зробив собі тренажери з дерев’яних ковбанів, залізної труби та автомобільних колес – і займається на вихідних. Неважливо, де ти живеш: всюди можна пробігтися по пересічній місцевості чи навіть десь по ораному полю. Впав, віджався, покачав  прес. Найважливіше – це бажання і мотивація. А все решта – людина знайде, як досягнути результату.

- Ви колись мріяли, що здобудете таку славу й популярність?
- Ніколи не мріяв, просто не думав про це. Слава мене не змінила: до своїх близьких, друзів я ставлюся так само, як і 10, 20 років тому. Можливо, зараз у мене менше вільного часу для себе і для родини. Інколи неможливо просто пройтися вулицями міста, погуляти з синами на спортивному майданчику чи сходити на розваги.

- Взагалі, хто такі силачі, богатирі – звідки вони беруться?
- В Україні у богатирський спорт ідуть спортсмени, котрі займаються пауерліфтингом або важкоатлети. У світі траплялися випадки, коли стронѓменами ставали колишні борці або навіть культуристи. Я ж прийшов до «богатирського спорту» з легкої атлетики. А взагалі богатирів «створює» природа. Вважається, що справжній богатир повинен важити не менше 120 кілограмів, а найкращих результатів зможе досягти велет вагою 145 кілограмів та зростом 190 сантиметрів. Та, на мою думку, справжній богатир повинен бути не лише сильним. Дуже важливі такі властивості, як швидкість, витривалість, вміння добре координувати свої рухи.

 - З яким незвичним спортивним знаряддям вам доводилося мати справу?
 - Гадаю, на багатьох змаганнях трапляються доволі цікаві знаряддя. Завжди є класичні вправи, до яких силачі звикли, і обов'язково є якісь незвичні. Наприклад, пригадую завдання «збирання криниці», що було задумане так: 10 колод розкладено в чотирьох кутах майданчика, кожна вагою від 120-ти до 130-ти кілограмів. За найменший час їх потрібно скласти у правильному порядку. Ця вправа дуже динамічна, окрім фізичного навантаження потребує і мислення.

- Василю, у квітні у вас був день народження – ви зазвичай підбиваєте у це свято якісь життєві підсумки?
- Так, у квітні мені виповнилось 40 років. Та, знаєте, чоловіки не дуже люблять цю дату. У більшості своїй вони її не святкують. Тож і я цього дня просто був у колі родини та близьких друзів. Щодо підсумків – ні, не маю такої звички.

- Чи змінюється з роками роль спорту в вашому житті?
- Зважаючи на вік, переконаний, що здоровий спосіб життя та спорт зараз для мене набагато важливіші, ніж п’ять-десять років, вже не кажу, – 15 років тому. У молодому віці можна було дозволити собі все. Можна було по два рази на тиждень тренуватися, десь недоспати, не дотриматись графіка і організм це долав – молодий організм бореться з будь-якими проблемами. Та коли тобі вже не під сорок, а за сорок, треба більше дослухатися до себе, більше приділяти уваги регулярності тренувань. Дуже сильно переживаю, коли доводиться пропускати тренування. Інколи розумію, що, як і всі, хочу «схалявити», адже кожна людина – сачок, по-своєму. Та якщо пропустити тиждень, можна втратити форму.

- Ваше життя присвячене спорту, та чи є у вас якісь хобі, захоплення?
- Дуже подобається подорожувати, особливо родиною на автомобілі. Останні три роки поспіль їздили до Карлових Вар, по дорозі заїжджали до Австрії, катались на лижах. Австрія дуже сподобалась. А ще подобається Чехія та її кухня: люблю замовити їхнє особливе вепрове коліно.

- А що скажете про Чернівці, де відбувались зйомки «Івана Сили». Кажуть, вулички міста «служили» і Прагою, і Парижем?
- Чернівці – дуже красиве, старовинне місто. Та скажу вам чесно, коли тільки приїхав на зйомки, готель, де мене поселили, був абсолютно «непаризьким» (сміється). Він був настільки специфічним, що я просто не повірив власним очам: був певен, що таких готелів вже в Україні немає. І заспокоївся лише потім, коли знайшов нормальний заклад.
Зазвичай мені телефонують і запитують: які умови вам потрібні? І я відповідаю, що я на загал не сильно вибагливий. Для мене найголовніше, щоб у номері був кондиціонер і двоспальне ліжко – щоб  нормально виспався. А в тому готелі замість двоспального зсунули два односпальні, тож я посередині, кондиціонер є, але… в іншій кімнаті. Тобто все було з точністю до навпаки і тепер я зі сміхом згадую про цю ситуацію.

- У вас був час прогулятися Чернівцями?
- Скажу чесно: до «Івана Сили» я бував у Чернівцях, але не настільки довго, щоб про щось дізнатися.  Та під час зйомок я вперше взяв екскурсовода і пройшовся містом – гід розповіла мені багато цікавих подробиць. Раніше, де б я не був на змаганнях, такої можливості не випадало, просто брак часу. Кудись прилетів, відразу до готелю, економиш сили, бо завтра виступати, відвиступав і післязавтра полетів додому. А тут чи не вперше відчув себе вільним. Чернівці – дуже гарне місто для відпочинку, для туризму, просто походити –  на тебе нічого не тисне. Я так полюбив центральну вулицю Ольги Кобилянської: заходиш до кав’ярні, п’єш каву – добру, міцну каву, і радієш, що це у твоїй рідній країні.
локаціями зйомок фільмів?
- Гадаю, у дітей, підлітків, у тих, хто цікавиться спортом, точно буде інтерес до тих місць. Варто шанувати своїх героїв, виховувати дітей на правді та добрі. У селі Білки Іршавського району на Закарпатті є невеличкий музей та пам’ятник Івану Силі, для якого я позував.
Тут ще таке питання. Ми не живемо так, як у Європі, в багатьох людей поки немає достатньо коштів, щоб просто собі мандрувати. Сподіваюсь, що економічна ситуація буде мінятися і українці зможуть більше подорожувати всередині своєї країни. Пригадую, як колись під час поїздки до Шотландії наша команда була приємно здивована тим, як люди шанують свою історію, з яким натхненням носять національний одяг. Хочу, щоб так було і в нас!

- І останнє запитання: ваші плани фотографа?
- Я вам чесно скажу: я почав робити перші фотографії на Nikon D3200 і в мене виникло бажання багато ходити. Знаєте, чим ще я відрізняюсь від людей в Україні? У нас дуже рідко піднімають голову вверх. От запитайте перехожого: ти бачиш на вулиці те чи інше? Люди не бачать, бо їх чомусь настільки прибивають життєві проблеми, що вони зовсім не дивляться вгору, вони дивляться в асфальт. І дуже рідко, зауважте самі, можна побачити, коли хтось йде з розправленою спиною, з відкритим поглядом, гордо прямує вперед.
Мало людей взагалі, котрі дивляться, що там нагорі. А коли піднімаєш голову, бачиш багато незвичного, тим більше, коли потрапляєш у старий куточок міста. Я думаю, якщо піти на Поділ, пороздивлятися нагорі, можна побачити багато цікавих речей.

Міні-досьє: Василь Вірастюк – відомий український спортсмен, володар титулів «Найсильніша людина України» (2000, 2001, 2002, 2003, 2005, 2006, 2007) та «Найсильніша людина світу» (2004, Багами; 2007, Корея). Капітан збірної України, яка виборола титул «Найсильніша нація планети» у 2003 та 2004 роках. Заслужений Майстер спорту України.
У травні 2003 року на День Львова В. Вірастюк встановив світовий рекорд, протягнувши п'ять трамвайних вагонів більше, ніж на 10 метрів, і десять скріплених між собою машин майже на 20 метрів.

Спілкувалась Наталія Рудніченко
Компанія Nikon дякує Василю Вірастюку за надані фото
У матеріалі використані фото з особистої сторінки В.Вірастюка у мережі Facebook та з Facebook-сторінки Esquire Ukraine