Nikon Imaging | Україна | Європа

Максим Дондюк

Максим Дондюк – український документальний фотограф, автор відомого проекту «Епідемія туберкульозу на Україні». Учасник майстер-класів Олександра Лапіна, Сергія Максимішина, Дональда Вебера, Джейсона Ашкенашзі, П’єрджорджіо Касотті, майстер-класу «Noor-Nikon Masterclass in Documentary Photography» (Румунія). Неодноразовий переможець міжнародних конкурсів документальної фотографії.

 

Коли це інтерв'ю готувалось до публікації, Максим Дондюк перебував у Франції, на церемонії нагородження конкурсу молодих фотографів Rémi Ochlik Award.  Цього року саме він став переможцем, отримавши грошовий приз у вісім тисяч євро. Успіх Дондюку принесли роботи з Майдану про події зими.
 
Конкурс «Rémi Ochlik Prize» заснований два роки тому. Названий на честь французького фотожурналіста Ремі Ошліка, котрий загинув у 2012 році під час роботи в охопленій громадянською війною Сирії. Премією нагороджуються молоді фоторепортери, чиї роботи відбирають редактори відомих журналів. Під час узгодження тексту, з мережі Facebook я дізналася про ще одну важливу подію у житті Максима: у церкві Базиліка Сакре-Кер, або Святого Серця, на вершині Монмартрського пагорбу, найвищої точки Парижу, він запропонував своїй коханій Ірині руку і серце.
 
Також у місті Перпіньяне, на півдні Франції, де відбулась урочиста церемонія, вже понад 20 років проходить міжнародний фестиваль Visa pour image («Право на зображення»), який вважається головною подією року для фоторепортерів і прихильників документальної фотографії. На фестивалі Максим Дондюк представив свою виставку з сорока фотографій. Напевне, поїздка до Франції та фестивальні заходи стала для Максима своєрідною відпусткою, адже  усього лише кілька тижнів тому він, у касці та «бронику» з написом «PRESS», перебував в епіцентрі військових подій на Донбасі. Наша телефонна розмова відбулася саме тоді, під час недовгого перепочинку.  
 
- Максиме, чим ви займалися останні місяці?
- Я знімав на Майдані, потім у Криму, за тим приїхав сюди. У червні на місяць зробив перерву, бо мав відбути з лекціями на тему документальної фотографії на фестивалі до Англії та Німеччини. А потім знову повернувся. Поки встиг отримати одне поранення.
 
- Що ви робите в зоні АТО?
- Я перебуваю разом з батальйоном «Донбас». Намагаюся висвітлювати, що відбувається на Сході країни. Хочу знімати реальні події, без прикрас, показувати героїв, котрі воюють у нелюдських умовах і помирають.
 
- Ви співпрацюєте з прес-службою АТО?
- Майже ні. Навпаки, я зробив все для того, щоб стати незалежним від неї. Прес-служба АТО возить переважно тележурналістів певними блокпостами, вони беруть інтерв'ю у військових і розповідають, що десь там, за горами, був бій 30 хвилин тому, і говорять: дивіться, там дим! Мені цього замало.
Всі, напевне, бачили фотографії Другої світової війни, дивилися фільми про війни. В зоні АТО я документував боротьбу нашого народу проти людей, котрі прийшли розколювати Україну. Мене цікавила українська армія, її становлення. Я перебував там, бо хотів це фотографувати. Хотів співпрацювати і з прес-службою АТО: був згоден згідно міжнародних норм бути приставленим до армії, бути у підпорядкуванні в офіцерів, надавати їм всю свою зйомку, не публікувати нічого без їхнього дозволу. Для мене важливо фотографувати ці події, щоб після війни це все залишилося в історії.
 
- Звідки ви знаєте норми військової журналістики?
- Я це знаю, бо для мене подібна журналістика - не нова сфера. Майдан почався ще в листопаді минулого року. Я постійно беру участь у тому, що відбувається у нашій країні. Вважаю, що будь-який професіонал, котрий себе поважає, знає не тільки те, в чому він набив собі гулі, а й іншу потрібну інформацію: спілкується з колегами-фотографами, читає літературу, дивиться документальні фільми. Гадаю, бути людиною, котра не цікавиться нічим і знає все тільки з власного досвіду, - це дуже круто. Але на війні в такому разі можна лишитися без рук і без ніг.
 
- Що конкретно знімає фотограф-документаліст на війні?
- Ви очікували, що я буду знімати солдата, котрий стоїть і всміхається? Та війна - це смерть, поховання, трупи, це ридаючі матері. Можна робити позитивні кадри - «все прекрасно», та тоді це пропаганда воювати і воювати. Люди повинні бачити й зворотній бік медалі, бо війна - жорстока річ.
Я не передаю свої фотографії сайтам популярних телеканалів і не друкую їх у щоденній газеті, яку гортають у метро. Мої фотографії дивляться люди, котрі знають мене. Намагаюся максимально показати все, що бачу. Є фотографії, які, на мою думку, не повинні потрапити на широкий загал. Це вже стосується етичних принципів: наприклад, якщо у сфотографованого мною солдата видно обличчя, а я не хочу, щоб у певній ситуації його могли побачити і впізнати рідні. Тому я вирішую, що публікувати, а що ні.
 
- Як гадаєте, чи може військова фотографія вплинути на хід війни, зупинити її?
- Військова фотографія ніколи не може нічого зупинити, оскільки війни ніколи не зупиняться. Вони будуть завжди, тому що люди не хочуть зупиняти війни: це великі гроші, великий вплив. Ми, документальні фотографи, не знімаємо військову фотографію для того, щоб зупинити війну. Військове фото може індивідуально допомогти комусь, змінити чиюсь думку, як, приміром, соціальна фотографія про туберкульоз може вплинути, змінити сприйняття цієї проблеми в суспільстві.
 
- А коли ви працювали на Майдані, ви хотіли показати правду про події?
- Що таке правда? Людина може прийти на Майдан і бачити добро і зло. Я не показував правду. Я показував свої емоції, свої відчуття. Спостерігаючи за учасниками Майдану намагався зрозуміти, що відбувається. Знаєте, коли первісні люди щось бачили й хотіли про це комусь розповісти, вони креслили, створювали наскельний живопис. Потім цей наскельний живопис перейшов у ієрогліфи, алфавіти, писемність, далі люди почали говорити - вони дійсно говорять про те, що бачать.
Для мене фотографія  -  це моя мова: те, що я бачу, я цим «розмовляю». Власне, я можу порівняти фотографію з найдавнішою мовою - образною. Щоб її розуміти, не потрібно знати алфавіт чи вимову, адже фотографія передає образи і форми, які часто неможливо настільки достовірно передати звичайною людською мовою. Я через фотографію намагаюся просто розповідати про побачене - жодної функції не виконую, жодної правди не передаю, бо у кожного своя правда.
 
- Яке б визначення ви дали зокрема документальній фотографії?
- Документальна фотографія... Її знімаєш весь час, не обов'язково знімати тільки солдат. Знімаєш те, що тебе чіпляє. У кожного поняття краси абсолютно різне. Для когось поняття краси - це, наприклад, сидить бабуся з квіточкою. Мене від такого насправді нудить. У мене цей сюжет не викликає відчуття краси, жодного. Я бачу красу в чомусь зовсім іншому. Тому в документалістиці канонів краси не існує. У документальній фотографії може бути що завгодно -  і пейзаж, і натюрморт. Найголовніше - не втручатися: ти не повинен займатися жодною постановкою, ніхто не має стояти і посміхатися, ніхто не повинен нічого робити. Ти просто ходиш і зупиняєш час: кожне натискання кнопки - це зупинка часу, відображена в кадрі. Просто зупиняєш, зупиняєш, зупиняєш. Те, що люди часто оминають, просто пройшовши поруч, я намагаюся їм показати, адже вони зазвичай просто не можуть цього побачити.
 
- Ви обробляєте фотографії?
- Я всі фотографії обробляю, бо знімаю в RAW-форматі, оскільки вважаю, що JPEG - це те ж саме, що Polaroid: натиснув і взагалі нічого не можеш змінити. Всі фотографи, які раніше знімали на плівку, користувалися послугами фахівців, котрі обробляли фотографії, або самі їх обробляли. Тому якщо сьогодні хтось волає, що треба знімати на плівку і не обробляти, той просто не вміє працювати з цифрою.
 
- Це настільки складно?
- Цифра занадто молода, тому її потрібно правильно сприймати. Важливо, не яким фотоапартом ти знімаєш - плівковим чи цифровим, а як виглядає фотографія. Мені подобається плівка, та це дорого і непрактично. Я можу довести RAW-файл до схожості з плівковим кадром. Тому не бачу плюсів у плівці. Гадаю, фотографи старшого покоління не люблять цифру ще й тому, що фототехніка стала доступною, з'явилася сила-силенна людей, котрі називають себе фотографами. І через візуальний шум, який вони створюють, багатьом стало важче привернути увагу до своїх хороших якісних знімків. Звичайно, обробка цифрової фотографії теж вимагає майстерності.
 
- Нещодавно було оголошено про вашу перемогу у фотоконкурсі RémiOchlikAward. Які фото з Майдану найбільше вразили журі?
- Я не подавав своїх робіт на здобуття цієї премії, не платив жодних внесків. Моя перемога для мене - повна несподіванка.  За умовами конкурсу кандидатів висувають редактори журналів. Журі закритим голосуванням обирає тих, хто зробив найвагоміший внесок у документальну журналістику. Нещодавно дізнався, що мою кандидатуру запропонував фоторедактор Paris Match Джером Хаффер та ще хтось із західних фоторедаторів.
 
- Зараз в зоні АТО ви працюєте на якесь агентство - українське або західне?
 - Я не працюю постійно на жодне агентство, багато моїх фотографії навіть не розміщені на моєму сайті, оскільки в мене немає на це часу. І такі серйозні видання, як Times, Der Spiegel чи Paris Match, коли друкували мої фотографії, самі мене якось знаходили. Наразі я не дуже переймаюся цими питаннями. Був період, коли я активно займався конкурсами, грантами, створював собі ім'я. А зараз у мене все йде «на автоматі»: люди вже трохи знають, що я роблю, тому мені достатньо просто фотографувати. Розсилати все це непотрібно -  замовники самі на мене виходять. До цього близько двох-трьох років я доносив до видавців, галерей, медіа інформацію про себе, про свої фотографії, брав участь у фестивалях з власної ініціативи
 
- Скільки ви років у фотографії?
- Недовго, з 2007.
 
- До цього чим займалися?
- Кухарем був у ресторанчику одному.
 
- Як кухар став відомим фотографом, котрий виграє міжнародні фотоконкурси і читає лекції закордоном?
- Займався фотографією, як хобі. А потім хобі поступово переросло роботу, помінялося з роботою, тепер у мене хобі - це кулінарія.
 
- Солдатів зараз пригощаєте чимось?
- Та ні, абсолютно немає часу на це. Для мене готувати їжу - це, знаєте, як чай зелений заварювати. Все потрібно робити правильно, займатися цим, коли є настрій і час. Я настільки втомлююся, що іноді приходжу і просто падаю.
 
- А  коли, власне, у вашому житті фотографія з'явилась вперше?
- Першим моїм фотоапаратом у дитинстві була «Смена». Проявляти плівку мене навчила мама. Потім був дитячий фотогурток. Ми знімали, проявляли, але це відбувалось більше на технічному рівні.
Шлях до фотографії, як до покликання, почався тоді, коли після закінчення інституту я приїхав до Харкова і влаштувався працювати кухарем. Робота була позмінна: тиждень - на кухні, тиждень - вдома. Ось я вирішив знайти для себе якесь хобі й для початку опановувавPhotoshop.
 
- Тобто ви почали нетипово: не зі зйомок, а з обробки?
- Я почав з ретушування старих фотографій, які були в моєї мами. Потім з'явилось бажання обробляти свої фото і я купив перший фотоапарат.  
 
- Коли у вас з'явилась перша фототехніка Nikon?
- У 2007 році в мене з'явився перший фотоапарат Nikon D70, фотографія почала приносити перші прибутки. Згодом я познайомився з фотографом Сергієм Козловим, з ним пішов на свій перший фоторепортаж. Потім аби отримати більше досвіду, почав безкоштовно працювати на інформаційне агентство, поєднуючи це з роботою в ресторані. Далі працював на різні медіа і зрештою перейшов на власні проекти.
У 2011 році в Бухаресті пройшов навчання на семінарі NOOR-Nikon Masterclass of Documentary Photography, де лекторами були Стенлі Грін, Філіп Бленкінсоп, Пеп Бонет і Клаудіа Хінтерсір. Того ж року у Вільнюсі я отримав гран-прі фотоконкурсу міжнародного фестивалю фотографії «Vilnius Photo Circle 2011», де спонсором виступає Nikon-Прибалтика і привіз додому приз -  фотокамеру Nikon D3s.
 
- Що зараз скажете про марку Nikon?
- Я продовжую знімати на Nikon D3s. Мені подобається Nikon, та загалом, я до цього питання ставлюсь так: яка камера в мене є, такою я і працюю. Знімаю на один об'єктив. Всі ці розмови про матриці для мене просто маячня... Скільки у мене мегапікселів? Знати не знаю! Я знімав і на камеру іншої марки, та Nikon мені зараз більше до душі. Це як католики і православні: й ті, й ті - християни, та є певні нюанси, що подобаються більше або менше. Мені подобається колір знімків, подобається, як кадр лежить та інші деталі.
 
- Ви багато читаєте лекцій з документальної фотографії у Європі. Про що розповідаєте своїм слухачам?
- Документальна фотографія - це не так, що приїхав журналіст, «поклацав» і поїхав. Якщо людина хоче займатися документальної фотографією, вона повинна зробити її своїм «наркотиком». Не чекати, що їй заплатять за поїздку в якесь небезпечне місце, а організовувати та оплачувати все самостійно. Документальна фотографія має стати частиною життя, а не просто роботою, а успіх потрібно сприймати, як побічний ефект. Найголовніше - залишатись у фотографії собою, навіть якщо не всі розуміють, що ти робиш.
 
- Саме так сталося з вашим проектом про туберкульоз, який був дуже ризикованим, але зрештою приніс вам світове визнання?
- Коли я почав займатись цим проектом у 2010 році,  зовсім не думав про славу. Мене просто вразило побачене в одній з лікарень і я вирішив про це розповісти мовою фотографії.
Багато людей в Україні навіть не здогадуються, який масштаб має епідемія туберкульозу в нашій країни, а хворі просто помирають в туберкульозних лікарнях без медикаментів, нормального харчування та належного догляду. В'язниці служать розсадником хвороби. Колишні ув'язнені розчиняються в соціумі, не стаючи на медичний облік... Так, колом мого спілкування на час роботи над фотопроектом були пацієнти хоспіса. Мені це вартувало родини, спілкування з близькими людьми, та я відчував внутрішню потребу це робити. Я жив разом з хворими, публікував знімки. Це був мій внутрішній вибір.

- Чи є у вас певні «технічні секрети» зйомки?
- Треба прислухатися до внутрішнього голосу. Важливо навчитися правильно передавати те, що бачиш, що тебе чіпляє. Часто фотограф починає замислюватися, будувати кадр, композицію - і втрачає емоції! У підсумку виходить красива, врівноважена, але абсолютно мертва фотографія. Коли бачу, що хочу зняти, беру камеру і знімаю. Маю лише один об'єктив, знаю межі кадру і не пристрілююсь. Часто спостерігаю, як довго фотографи намагаються знайти певний ракурс - стоячи, лежачи, сидячи..? У мене все простіше: зняв і пішов далі.
 
- Як вам удається зберігати внутрішній спокій в умовах ї жорстокої війни? Я ось вдома не можу часом навіть у Facebook щось читати чи новини дивитись...
- Мені іноді здається, що тут спокійніше... Я вже казав, що для мене фотографія - філософія, можливо, психологія, вона мені допомагає, особливо, якщо бачиш кожен день смерть - від туберкульозу, як геройствують хлопці молодші за тебе чи старші за тебе... Бачиш, що цінності в житті трохи змінюються, починаєш розуміти все по-іншому. Всі ми люди, всі ми помремо рано чи пізно, та потрібно жити, щось робити. І хто, якщо не я?
Вважаю, що роблю певні індивідуальні речі. Я ж зрештою не за верстатом стою, що до снаги багатьом. І тому мені потрібно вирішити: роблю я це, чи не роблю. Перед тим, як їхати до зони АТО, серйозно обдумував, наскільки готовий до цього морально або ні. Адже з точки зору психології люди, котрі не можуть упоратися зі своїми внутрішніми проблемами, повинні ходити до психолога і їх вирішувати.
Я навчився контролювати сам себе, вирішувати свої психологічні проблеми. Мені теж було страшно, була якась паніка, так само я ставив і видаляв повідомлення в Facebook. І, якщо чесно, я абсолютно неврівноважений чоловік, можу «послати» когось «подалі» або дати в морду. Просто ви зі мною ввічливо розмовляли і я вам відповідав.
 
- Зізнайтесь відверто: ваші рідні переживають за вас, телефонують?
- Так, переживають, телефонують. Дівчина у мене взагалі героїчна, по-моєму. Попередні цивільні шлюби не витримували мого способу життя. Зараз, гадаю, Ірина дуже переживає і нервує, коли я перебуваю в небезпечному місці, та вона мені цього не показує, адже мене це злить, коли починають плакати або інші емоції. Мама і батько переживають дуже, та зважаючи на те, що я в 15 років пішов на свої хліба, займатися своїм життям, вони не можуть жодним чином ні контролювати, ні впливати.
 
- Зрозуміло. Найголовніше, що кохана жінка чекає!
- Не просто чекає, а розуміє і допомагає, ми вже, як одна команда. Вона займається багатьма речами, які я не встигаю робити - всіма інвойсами, переговорами з клієнтами, і я вдячний їй, що половину бюрократичної роботи, яку я ненавиджу, вона взяла на себе. Це дуже полегшує життя, тому що я можу просто фотографувати і більше приділяти часу творчості, а не паперовій роботі.
 
- Якщо це не дуже особисте питання, як гадаєте: колись прийде такий час, що ви захочете змінити ритм життя і трохи «осісти»?
- Прийде, напевно, коли я переїжджу всі країни світу і зможу одну з них вибрати... Як же можна осісти десь, коли ти ще нічого не побачив? Як людина може жити, якщо вона не об'їздила півсвіту? Я просто не розумію таких людей! Це як одружитися на першій дівчині, яку ти зустрів у своєму житті.
Людина повинна спробувати все, щоб їй було комфортно далі в житті: чим їй цікаво займатися, з ким жити, яку їжу вживати. А якщо не спробувати, то весь час залишатиметься спокуса це зробити.
 
З польових FB-нотаток Максима Дондюка:
 
Maxim Dondyuk
August 20 at 4:02pm ·
Хочу сделать отступление. Так как я тут единственный из журналистов, хотя не люблю себя так называть, я веду прямой репортаж текстовый по мере возможности и доступа интернета. Я не хочу никогда обвинять, так как я не военный специалист, и надеюсь что те, кто этой операцией командуют, знают что делать. Я высказывают свое личное мнение как свидетель с места события.
 
Maxim Dondyuk
August 20 at 2:06pm ·
Третий день идут бои в Иловайске. ... Батальон Днепр, Азов и Шахтер, которые должны были участвовать в операции, так и не вошли в город, до сих пор военные не высылают подкрепление. Город бомбят грады и минометы, пытаясь нас выбить за его пределы. Донбасс и сводная рота держит пол города под контролем, пытаясь не дать окружить себя и укрепится.

Maxim Dondyuk
August 10 at 7:53pm ·
Бойся своих желаний... Ночь в блиндаже с артиллерией на передовой, а с утра штурм с батальонами Донбасс, ПС, Шахтер и Азов. Был полный атас....
 
Maxim Dondyuk
July 25 ·
Есть кто рядом?  Город не узнать, молодежь, мамы с детьми, повсюду украинские флаги, а на площади громкоговоритель ретранслирует украинские новости. Такой Славянск мне нравится P.S. Хочу получить доступ к украинским военным, может кто может помочь или поделится личными контактами в личку.
- atSloviansk.
 
Maxim Dondyuk
March 9 · Edited ·
В связи с сложившейся ситуация вынужден отменить свою лекцию в центр фотографии им. братьев Люмьер и МГУ (Московский Государственный Университет), которые должны были пройти в конце марта. Это мой личный протест.