Nikon Imaging | Україна | Європа

Андрiй Кравченко: музикант, який став фотографом

Навіщо музиканту фотографія?
Музика в нашій родині – це глибоко сімейне. В молодості мама грала на скрипці, а батько на гітарі, тому вони мене привели у світ музики, коли я був ще в утробному стані. Ще коли я був малюком, батько навчив мене співати українських пісень, так що на момент вступу до Харківської середньої спеціальної музичної школи-інтернату я вже «виконував», мабуть, увесь народний репертуар. Так музика стала моєю професією.  В школі починав як скрипаль, але любов до співу привела мене до хору хлопчиків, де я отримав освіту диригента. Але попри 12 років навчання музики після школи я не пішов до консерваторії, а вступив до Харківського національного університету імені Каразіна на відділення журналістики. Тоді я відчував гостру потребу щось вкрай змінити у своєму  житті. Я виріс в сім’ї журналіста і університетського викладача літератури. Гадаю, що атмосфера життя нашого дому суттєво вплинула на те, що мої зміни почалися саме з навчання в університеті, де існує можливість отримати гарну гуманітарну освіту.

А вже після другого курсу університету зрозумів, що фотографія – це моє. Взагалі-то, мене вела моя інтуїція. Перші мої фотографії потрапили в руки університецького фотографа Сергія Солонського, як виявилося, не лише великого майстра своєї справи, але й чудової доброзичливої людини. Незабаром ми стали друзями. Я йому завжди буду вдячний за перші уроки в професії, завдяки яким у мене з’явилися перші навички фотографування та, що найважливіше, сформувався  власний погляд на світ. Невдовзі я кілька разів ставав переможцем конкурсів різного рівня, але це вже не так важливо.

Отже, коли мене запитують, навіщо було стільки років співати та грати на роялі, щоб потім отак усе кинути, я завжди відповідаю: у моєму серці не змінилося нічого, я просто змінив інструмент. Я щиро вірю, що неважливо, чим ти займаєшся – фотографуєш, співаєш чи граєш на роялі. Важливо, щоб це давало тобі відчуття зв'язку з космосом. Головне – усе робити щиро. Ти можеш малювати, грати на музичних інструментах, бути столяром чи поваром, але коли ти працюєш із натхненням, будь-який  інструмент у твоїх руках – це всього на всього механізм спілкування з Богом та людьми.

Щодо мене, то я з абсолютною впевненістю можу сказати: якби я не був музикантом, то ніколи не став би фотографом. Бо саме там, у світі музики, мене добре навчили, як опановувати творчу професію, щоби був максимально якісний результат. Мій шкільний викладач з вокалу завжди говорив:  якщо ти виходиш на сцену і після твого виступу люди не плачуть, значить ти робиш щось не те. Тому нас завжди готували не просто до виступу перед аудиторією, а до спілкування з Богом, коли слухач є свідком і співтворцем цього акту. Отже, для мене природно вважати, що у творчому процесі об’єднуються як мінімум два суб’єкта – художник та глядач, або слухач, або читач. Власне, це і стало моїм творчим кредо. Так що механізми опановування фотомистецтва повністю позичені мною з музики. Ось уже 10 років як я працюю професійним фотографом, але, мені здається, що моїм фотографіям ще дуже далеко до моїх музичних досягнень. І тому я продовжую багато вчитися, зараз – у Нью-Йоркському інституті фотографії.  

 Чи правда, що аудіал і візуал сприймають світ абсолютно по-різному?
Як на мене, сприйняття світу швидше залежить від генетики, сім’ї та культури людини. Я не розрізняв би людей за подібним принципом, бо глибина сприйняття є чимось набагато більшим, аніж твоя професія, а тим більше робота. Дуже часто буває так, що сприйняття дійсності людиною не перетинається ні з її професією, ні з її роботою.  Я відчуваю потребу поєднувати в собі ці три абсолютно різні складові буття, щоби жити в гармонії із собою та оточуючим світом.

Особисто для мене у будь-якому навчанні і прогресі має бути бачення найкращого зразка. Тоді я швидше складаю уявлення, до чого треба прийти, рухаючись саме цим шляхом, або, можливо, своїм. Але головним для мене є розуміння, що має бути в кінці. Іноді, коли я досягаю якоїсь мети, то після насолоди цього моменту відчуваю невелике розчарування, і саме це розчарування є поштовхом для того, аби рухатися далі. У будь-якому іншому випадку бачу свій регрес.

 Що змусило вас покинути налагоджене життя в Харкові та приїхати в Київ
Після закінчення університету я вже досить впевнено почувався у фотографії. В мене був досвід роботи у фотостудії, в лабораторії з ручною проявкою та друком фотографій. Також був досвід роботи фоторепортером. Але, на жаль, Харків це місто, де на творчі професії попит невеликий, на відміну від комерційних чи юридичних галузей. Тому дуже скоро для мене постало питання, куди далі рухатися, щоби розвиватися. І де шукати попит на якісний продукт. Змінити країну я був не готовий, тому вибір був абсолютно очевидний – переїхати до Києва, де принципово якісніший запит на будь-який продукт. І фотографія не є виключенням. У Києві я переключився на роботу саме фоторепортером, бо дуже люблю спілкування з людьми, події, подорожі. Саме фотожурналістика надає мені невичерпну кількість вражень з великою амплітудою сприйняття світу. Сьогодні я можу бути на фронті, де смерть і розруха, а через два дні – вже у Ватикані в резиденції Папи Римського, стоячи від святійшого на відстані метра.

Моя ідея життя у Києві була в тому, щоби уникати дрібних та дешевих замовлень і братися тільки за роботу, яка була б цікавою міжнародним світовим інформаційним агенціям. Це ім’я і репутація, і це, звичайно, дуже важливо у будь-якій професії.
Хоча співпраця зі світовими виданнями – це дуже відповідально. Треба уміти і встигнути зробити матеріал, який відповідає запиту агенції на справді топові події. Звичайно, треба контактувати з київськими представництвами іноземних ЗМІ, але вирішальним тут є якісно і оперативно зроблена справа. Вперше я отримав заломлення від Associated Press, коли ще жив у Харкові, але мої роботи вже «світилися» в інтернеті та українській пресі, а також на власному фотосайті. Мене часто запитують, як знаходити теми, які цікаві світові. Гадаю, це не зовсім правильне запитання. Коли фотографія – це спосіб життя, теми з’являються самі собою. Професія фоторепортера означає, що ти в роботі безперервно, і ніколи замислюватися, наскільки це тобі по душі.


 Розкажіть, що треба зробити, аби стати особистим фотографом прем’єр-міністра?
Мабуть, у кожного свій шлях, але фотографом прем’єр-міністра не може стати «людина з вулиці». Власне, мій шлях був простий. Коли ще Арсеній Яценюк був головою партії «Фронт Змін», я прийняв пропозицію від його прес-служби до співпраці у якості фоторепортера. До цього часу я вже мав публікації у багатьох світових виданнях. Робота особистого фотографа глави уряду відкривала для мене нові цікаві можливості в професії. Наприклад, в Америці – це арт з повним відповідним розумінням цієї специфіки. Україна від такого рівня ще далека, але я не люблю «перетирати» теми, хто і від чого далекий, і чому так. Просто прагну починати з себе – працювати в Україні, опановуючи досвід колег з інших, більш розвинених країн. Тому мій прихід до роботи з прем’єром був логічним. Я бачив багато прес-служб президентів і прем’єрів як в Україні, так і в багатьох інших країнах світу, і тепер можу сказати, що команда колишнього прем’єра Яценюка одна з найкращих. Власне, тому я і продовжую працювати з його офісом далі. Але паралельно значну частину мого професійного життя займає співпраця з фотослужбами таких міжнародних інформаційних агентств, як Associated Press, European Press-photo Agency, Reuters, Agency France-Press, Getty Images та інших.

 Чому ви навчилися як фотограф, працюючи з прем’єр-міністром?
Я хочу дати досить щиру відповідь на це запитання. Мене не цікавить робота в Кабінеті міністрів. Мене цікавить робота з людьми, де би вони не були. Оскільки мене цікавлять не посади, а люди, я пішов з Кабміну разом зі своєю командою і продовжую багато в чому вчитися в цих людей, особливо в самого Яценюка. Він дуже талановита та неординарна людина. А ще, коли ти фотограф прем’єра, то, звичайно, в тебе є можливість бачити на власні очі те, що ти ніколи ніде не побачиш і не почуєш за будь-яких інших обставин. Це той мій досвід і мої історії, які я буду розказувати своїм дітям та онукам. Це розуміння того, що твою роботу бачить весь світ і вона залишається в історії. Зрештою після двох років роботи з прем’єром залишилась величезна база професійних контактів з редакторами усіх світових видань, журналістами, фотографами. Дехто став мені другом, дехто – колегою. Моє коло професійного спілкування розширилося до всього світу. Ось, власне, це великий плюс цієї роботи. А от великий мінус – це повна відсутність будь-якої можливості нормально спілкуватися з родиною та друзями. Бувало, вони на мене за це ображалися, але в цілому ставилися з розумінням, за що я їм вдячний.

Хочу додати, що робота особистого фотографа такого рівня потребує відповідного технічного забезпечення – це не обговорюється. Я працюю з камерами, оснащенням та повною лінійкою об’єктивів компанії Nikon. Вважаю професійну апаратуру Nikon однією з найкращих на сучасному ринку. Коли доводиться працювати в екстремальних погодних умовах або в обставинах форс-мажору, стає зрозумілим, що саме ця техніка має дуже високий запас міцності та надійності всіх систем. Під час Майдану мене збили з ніг разом з камерою ударом такої сили, що я довго не міг прийти в себе і навіть не сподівався, що камера вціліла. Однак вона не лише вціліла, а ще кілька років служила мені безвідмовно.

 Ви розуміли, що ставши особистим фотографом однієї з перших осіб країни, ви ставите хрест на собі, як на творчій людині?
Ні в якому разі не погоджуюся з цим. Багато з колег говорили мені, що подібна робота вб'є у мені творчу людину і я стану таким собі функціональним фотографом, і не більше. Я категорично проти цієї думки, хоча і в мене був період творчого застою. Як з’ясувалося, не через саму фотографію, а через стереотипні підходи до неї. Перелом у моїй свідомості стався у ході роботи в Америці. Мені пощастило під час відрядженні до Білого Дому познайомитися з Пітом Саузою (Pete Souza www.petesouza.com) – особистим фотографом тодішнього президента США Барака Обами. Ця зустріч надихнула мене на нове бачення звичних речей. Потім ми з Пітом ще декілька разів перетиналися в житті. Ця людина дала мені багато відповідей на складні запитання. Врешті-решт мені стало зрозуміло, чому саме робота особистого фотографа президента творить американську історією, і взагалі є своєрідним видом мистецтва. Піт Сауза показав мені приклад того, як можна в ході фоторепортажу писати сюжет життя. Всі люди, яких він фотографує, незалежно від їх соціального статусу, виявляються персонажами його «фотокниги». Я відчуваю його справжнім Деміургом. Тому його роботи надзвичайно магнетичні, що є ознакою високого мистецтва.
Зараз я продовжую співпрацювати з міжнародними інформаційними виданнями, про які вже сказав, започаткував свій медіа ресурс ARMIYA’UA (www.armiya.com.ua), розвиваю напрямок арт-фотографії в стилі імпрессіонізму. Дещо можна побачити у мене на власному сайті http://www.kravchenkphoto.com/, або на моїй сторінці Facebook.

Практика показала, що робота з прем’єром не лише не спричинила мою творчу деградацію, а навпаки, сприяла моєму подальшому професійному зростанню. Але зараз, через 10 років професійної праці, я зіткнувся з іншою проблемою – для того щоби дати світові щось по-справжньому глибоке, мало бути лише фотографом, дуже мало. Потрібно розвиватися в різних напрямках, галузях і стимулювати себе до народження цікавих ідей, які можуть бути репрезентовані фотографією.  

 Чи достатньо бути вузьким фахівцем, аби мати успіх у світі фотографії?
Я вважаю, що бажано бути цікавою людиною. На мою думку, успіх у будь-якій професії це досить комплексне явище. Дивлячись на ту чи іншу людину тільки в контексті її роботи, ми зазвичай не бачимо, чим вона ще живе і де шукає натхнення. Дуже часто це можуть бути досить несподівані джерела, які збагачують душу і думки.

Власне, я для себе шукаю натхнення і свіжі думки у воді. Вода – це моя стихія. Більш того, вважаю, що вся життєво важлива інформація знаходиться у воді, бо ми в цей світ приходимо саме з води. Тому я займаюся плаванням. Минулого року мій тренер з київського фітнес-клубу «Подольський» Костянтин Украдига запропонував мені спробувати свої сили і перепливти затоку Босфор. Ця ідея мені одразу сподобалася, і вже дуже швидко я зрозумів, що коли довго і монотонно пливу, саме тоді маю можливість виходу своєї свідомості за межі нашого побутового життя. Я вже навіть до басейну ходжу з олівцем та записничкою, щоби мати можливість записувати свої ідеї і складати їх у спеціально виділену для цього коробочку. Через деякий час я її відкриваю та переглядаю записи. Те, що для мене втрачає сенс, викидаю. Те, що має визрівати, лежить, і час мені допомагає більш тверезо відчути, чи варта та чи інша думка моїх зусиль. 24 липня 2016 року мені вдалося здійснити міжконтинентальний заплив довжиною 6,5 кілометрів і перепливти Босфор. Це справжнє випробовування тіла і сили волі.  Я можу з упевненістю сказати, що це був один з найщасливіших днів мого життя.

Ще раз скажу про музику. Вона була, є і буде зі мною завжди, як повітря, яким я дихаю.

Це все дає мені відчуття яскравості життя і енергію, яку я спрямовую у свою арт-фотографію,  дає сили на якісь несподівані кроки в професії. Наприклад, на створення удосконаленого фотоапарату, який зможе дати мені еволюцію творчого стилю та, можливо, взагалі змінити сприйняття фотокамери як інструменту, до якого звик увесь світ.   
             
 Як в Україні жити фотохудожнику?
Як кому жити, кожен, мабуть, має для себе вирішувати сам. Немає якогось універсального рецепту щастя. Фотографія належить до тих видів мистецтв, які стирають кордони між країнами, мовами, релігіями, меншинами тощо. Тому будь-яка людина світу, яка може бачити і сприймати, зрозуміє твою думку через мову зображення. Інше питання, що мова зображення має бути зрозумілою або незрозумілою, залежно від того, що і як автор у неї закладає.

Як я вже на лекції Nikon казав, на власному досвіді зрозумів, що менеджер з мене, м’яко кажучи, не дуже. Тому я рекомендую завжди звертатися до арт-фахівців, які будуть просувати і продавати ваш продукт. Кожен, хто приходе у сферу мистецтва, рано чи пізно задає собі запитання, для чого та для кого я це роблю? А якщо не задає, то це питання йому задасть світ. Тому потрібні надійні фахівці, які будуть розповсюджувати ваші ідеї та ваш творчий продукт світом і, звичайно, брати всю організаційну діяльність на себе. Вони мають володіти іноземними мовами, бути фахівцями у галузях мистецтва та менеджменту. Вони зможуть більш об’єктивно оцінити ваш твір і дати відповіді на запитання, як, де, кому і за яку ціну його продавати.

 Куди прямує фотографія, коли кожен, у кого є телефон – уже фотограф?
Вона прямує в рай. Жартую. Насправді, я хочу вам навести приклад із власного досвіду. В одне з останніх моїх відряджень до США у Вашингтоні я заходжу до величезного книжкового магазину (я там зазвичай купую альбоми з фотографії та інших видів мистецтва у свою домашню бібліотеку), гуляю магазином і бачу величезну чергу. Запитую в продавця, що викликало такий ажіотаж. Він відповідає, що сьогодні акція на музичні вінілові платівки – мінус 30 доларів на кожній. Я запитую: а скільки коштує платівка? Чоловік відповів, що багато факторів впливає на ціну, але в середньому це 70-80 доларів за штуку.  Про що мені говорить цей приклад? Люди скучили за відчуттями. Вони хочуть купити відчуття, а не просто цифровий музичний трек. Вони купують книжки, бо хочуть їх нюхати і відчувати в руках, вони купують вінілові платівки, бо це щось таке, що йде з нашої генетичної пам’яті. Книги і музика віками супроводжували людство як невід’ємні атрибути життя. Фотографія – це немовля у світі людського мистецтва. Гадаю, рано чи пізно на неї чекає така ж доля. Вся ця лавина цифрового фотосміття 21-го сторіччя не має нічого спільного зі справжньою авторською фотографією. Світ уже сумує за людиною з камерою. Буде розвиватися плівкова фотографія та ручний друк. Вона матиме принципово іншу аудиторію та цінність в широкому розумінні. Люди перестануть купувати дешеві фотокартинки, вони будуть купувати відчуття. А відчуття це найголовніше!

 Ким і де ви себе бачите через 10 років?
Через 10 років я би хотів черпати натхнення в своїй родині, маючи хоча б двох дітей. Поки що цей бік життя мені не знайомий. Я вірю в людей. Вважаю найбільшою цінністю життя – саме життя. І цього повністю достатньо. За нього варто боротися завжди.

Спілкувалась Анна Мазітова
Компанія Nikon дякує Андрiю Кравченку (www.kravchenkophoto.com) за надані фото