Nikon Imaging | Україна | Європа

Віктор Лягушкін

Віктор Лягушкін –  фотограф з Росії, бренд-амбасадор Nikon, понад п’ять років співпрацює на постійній основі з журналом National Geographic. Разом з командою однодумців він шукає красу природи, нові незвідані місця і відкриває їх людям.
У творчості – самовідданий і зібраний, у житті – трішки іронічний і закритий, Віктор несподівано для мрійників говорить, що найкраще і найцікавіше – не в далеких світах, а зовсім поряд.  

- Вікторе, вітаємо вас у Києві! Запитаю вас, здається, у тисячний раз, та судячи з аншлагів на ваших лекціях «National Geographic – робота мрії», усі мріють стати фотографом NatGeo. Що можете сказати з позиції людини, для якої ця мрія здійснилась?
- Насправді, це така ж робота, як і всі інші. Вона має свої плюси і мінуси. Я в неї потрапив випадково. Так вийшло: те, чим я займаюся, збіглося з цілями і завданнями журналу – ми розповідаємо людям, який дивовижний і  прекрасний навколишній світ і про те, як він змінюється. Фіксуємо відкриття, які здійснюють вчені.
Часом я читаю цю лекцію для тих, хто не має професійної техніки, хто думає, що фотографи NatGeo їздять усим світом і знімають різні чудеса природи, поїдають різну смакоту, ночують у п'ятизіркових готелях і милуються з ѓанку на світанок. Гадаю, вам не треба розповідати, що все це неправда. Насправді «робота мрії» – це жорстокий світ чистогану, де існує шалена конкуренція.

- Чому все-таки так манить ці два слова National Geographic?
- По-перше, треба сказати, що в NatGeo зараз найбільші гонорари.  Це хороший паротяг для фотографа, що несе його до слави, успіху, грошей, хоча є ілюзією, як і все в цьому світі. Тим не менш, таке відчуття виникає: просування до чогось, до когось, до якоїсь вершини. Власне, це один з найстаріших журналів у світі, у нього найбільший наклад, він незмінно виглядає протягом останніх 125 років.

- То як стати фотографом цього глобального видання?
- Повторював це вже, здається, тисячі разів (сміється). Стати фотографом NatGeo дуже просто: треба обрати тему, знімати в цьому напрямі достатньо  тривалий час, потім стати кращим й спробувати потрапити у NatGeo вашої країни або регіону. Видання співпрацює приблизно з чотирма кращими фотографами у кожному жанрі. Якщо ви входите до цього списку, з вами співпрацюють. І це повинна бути не одна окрема зйомка. Для співпраці необхідно працювати цьому жанрі постійно і видавати найкращі результати.

- Яка була ваша остання зйомка для NatGeo?
- В американському виданні це була історія про екологічну катастрофу на Байкалі. А якщо говорити про міжнародний, National Geographic International, –  це зйомка Блакитного озера в Кабардино-Балкарії.

-  Ця частина світу зараз популярна? Чому ви обрали саме ці місця?
- Треба розуміти, як влаштований фотографічний бізнес. Дуже просто: цікавлять кадри, яких ніхто ніколи не бачив. Тому, якщо ви думаєте, що сидячи в Києві, поїдете до Папуа-Нової Гвінеї і зробите репортаж, який всі захочуть подивитися, це неправильна позиція. Адже його захочуть подивитися тільки в Києві, й то не факт.  У всьому світі давно вже бачили фото звідти, бо в Папуа-Новій Гвінеї сидять 50 фотографів, котрі не приїжджають на два тижні у прес-тур, а живуть там постійно і безперервно знімають. Тому зняти щось нове, приїхавши з Києва до Папуа-Нової Гвінеї, неможливо.
Треба знімати там, де живеш, або ж переїжджати жити туди, де  знімаєш. Тоді можна за тривалий час знайти певні сюжети, ракурси, цікаві теми, які просто приїхавши, не помітиш.
Не бачити чогось виняткового на своїй землі – це проблема всіх країн, які виходять з ізоляції. Така проблема була і є в Росії, бо у нас фотобізнес будується на тому, що людина їде кудись закордон, там знімає те, що, на її думку, ніхто ніколи не бачив. А насправді в усьому світі це вже давно відомо, знято, обсмоктано ще 30 років тому. В  Україні подібна ситуація.

- Чому ми ще не подолали це минуле?
- Людина реагує на щось нове. Вона сиділа за залізною завісою 70 років, а потім виїхала до Праги сфотографувала Карлів міст або Старомеську площу і каже: дивіться, які ось фотографії. А в усьому світі це бачили три мільйони разів.
Треба знімати щось оригінальне. Іноземцям – а ми говоримо про світову фотографію – цікавіше те, що відбувається в Україні, ніж у Папуа-Новій Гвінеї. Адже там купа зарубіжних фотографів, а в Україні їх майже немає. І коли говорити про майбутнє – ваша країна зараз перебуває в дуже вигідному становищі, а місцеві фотографи мають серйозний шанс вирватися, оскільки інтеграція до світового простору повинна бути і фотографічна. Наприклад, коли Польща входила до Євросоюзу, всі великі фотоагенства, включаючи Magnum, відрядили до Польщі фотографів на рік, щоб у світовому банку фотографій з'явилися знімки цієї країни. Це важливо, це елемент входження до світової культури.

- Польща – зрозуміло. А Україна – так само важлива?
- Немає різниці.

- Ситуація змінюється, принаймні клієнти або компанії з великим бюджетом запрошують сюди зарубіжних фотографів на зйомки, а українські фотографи активно працюють на зарубіжні інформаційні та фотоагенства.
- Це стандартна ситуація. Відбувається перекачування культури: українці зрозуміли, як працює світовий бізнес, вони хочуть себе показати світові, хочуть, щоб про них дізналися.
Це дуже проста ідея. Скажімо: є австрійське озеро Грюндензіе – навіщо я поїду туди знімати і витрачати багато грошей, при тому, що мені це буде дорого, якщо в Австрії живе 10 хороших підводних фотографів, які мають можливість сісти на машину, за годину до нього доїхати, і робити так кожен день. У мене немає шансів. Ці фотографії Грюндензіе будуть більш популярними в Росії, бо з росіян ніхто туди не доїхав, але в світі це не буде котуватися взагалі ніяк.  
Якщо ми візьмемо Блакитне озеро в Кабардино-Балкарії, то так, у Росії ця тема нецікава: мовляв, якесь озеро, в якійсь Кабардино-Балкарії. Зовсім інша річ в Австрії, в Австрії! Для усього світу в Австрії відзнято кожен сантиметр. Зате побачити високогірне озеро, найглибше карстове озеро-джерело у світі –  це подія.
Пригадаю таку відому історію: коли в Москві обвалився аквапарк, загинули люди, один фотограф зробив дуже хороший матеріал і послав його до німецького GEO. Там подивилися, подумали і кажуть: зйомка хороша, але нас дивує не те, що аквапарк обвалився, а те, що він взагалі там був. Розумієте, логіка зовсім інша.

- Що, на ваш погляд, є цікавого в Україні для решти світу?
- Я не великий фахівець за темами України, та якщо відкинути Чорнобиль, що очевидний, цікавого можна знайти чимало. До слова, український NatGeo зробив у першому номері матеріал саме про Чорнобиль і він став матеріалом року в рейтингу локальних NatGeo.
В Україні дуже цікаві Карпати: там своя культура, етнічне розмаїття. Теми етнографії малих народностей підтримує ООН – це важлива проблематика, яку досліджують, на яку виділяються гроші, зокрема на фіксування. На це можна отримати міжнародний грант.
Місцеві фотографи, котрим просто сісти в машину і доїхати туди, мають перевагу, скажімо, над американським фотографом, бо знають, як можна домовитися з місцевими. Прийде американець і скаже: «I want to take pictures».  Його поводять, така церква у нас, сяка церква у нас, напоять горілкою... А щоб домовитись про знайомство з мольфаром, треба бути місцевим, знати, що він є взагалі, де його шукати, що кому сказати. Тому іноземні фотографи часто наймають т. зв. хелпера (від англ. to help – допомагати), який організовує зйомку, а натискає на кнопку хтось інший. Хелпери –  це місцеві, які «по бедности» погоджуються не знімати самі, а займатися оргпитаннями.
Ще раз повторю, що це проблема країн, які зараз інтегруються з рештою світу. Він їм цікавий, бо вони про нього нічого не знають. Пригадуєте, який був бум поїздок після того, впала залізна завіса. Всі полетіли, всі фотографували Париж: дивись, це Ейфелева вежа і я біля неї... Зараз це вже нікому не цікаво. Тепер всі їздять до Патагонії. А найцікавіша річ полягає у тому, що зараз ми для світу –  така ось terra incognita. І хто швидше зрозуміє цю просту істину, що треба фотографувати своє і продавати туди, де його ніхто не бачив, той, власне кажучи, і виявиться на коні.

- Коли ж відбудуться ці зміни?
- З часом. Самовпевнено думати, що ти можеш якось все взяти і змінити. Це світ говорить тобі, що треба робити і відповідно ти повинен не опиратися цьому.
Для прикладу, ми робили проект про Ординську печеру в Пермському краї Росії –  це найдовша, підводна гіпсова печера в світі. Дуже мало людей фізично може там занурюватися і бачити її будову,  тому нашою метою було розповісти про те, яка  вона дивовижна.
Коли ми з командою робили цей проект, то виявили, що ця тема, очевидна для нас,  на Заході затребувана, а в Росії не дуже цікава. У нас було вісім виставок Ординської печери закордоном і дві виставки в Росії…
Я переживав і напевно зараз переживаю, що в Росії нецікаво те, чим ми займаємося. Хочеться ж відгуку, а якщо його немає –  це дратує. Ми з жодним журналом, крім місцевого National Geographic, у Росії не співпрацюємо. Зате у нас багато публікацій на Заході.

-  Зараз багато фотографів в Україні, та напевно й у Росії, пригнічені різницею курсу валюти, вони розуміють, що закордоном могли б мати більше. Можливо, тому й немає інтересу до рідної країни, адже таких видань з солідним бюджетом, як National Geographic, у світі – одиниці?
- Фотографів багато і в кожного свій шлях. Говорити взагалі за фотографів дуже-дуже складно. Весільні фотографи у Росії, гадаю, не менше отримують, ніж на Заході, рекламні теж. Якщо мовити про наукову фотографію, першовідкриття, то це потрібно тут знімати, а продавати закордон, отримувати нормальні гроші.
Та й сказати правду, це здається тільки здалеку, що там на Заході нічого не роблять і гарно заробляють. Ті, хто гарно заробляє, багато працюють. А сидіти переживати... Треба користуватись моментом, бо криза – це шанс щось зробити. Якщо говорити про Захід, про їхніх фотографів, то вони перебувають у більш складній ситуації. Незважаючи на високі гонорари, західному фотографу зняти щось нове в рази складніше, ніж нам. Просто тому, що вони обсиділи вже всі гілки. Знайти нову тему, нову нішу – надзавдання. Треба радіти, що у тебе є  можливість, що є ціла незвідана країна, що ти можеш поїхати в будь-яке місце, там тебе зрозуміють і зроблять те, що попросиш.

- Тобто потрібен новий погляд?
- Погляд потрібний, але цінний перший погляд, а другий вже не цінний. Ось є, наприклад, засохле дерево в Марокко. Тобто три засохлих дерева і перед ними одна велика червона дюна. Ось 40 років тому один фотограф приїхав, потрапив на захід сонця і сфотографував чорні дерева на тлі червоної дюни.  І він ці фотографії продав задорого.
Знайшлися люди, котрі ці фотографії побачили і сказали:  «Ух ти, яке місце! Я теж хочу туди поїхати, побачити і сфотографувати». Той фотограф їх туди відвіз, вони все відзняли й уже продали свої знімки просто за великі гроші. Фотографій стало більше і кожен з них вже отримав меншу кількість грошей. Потім поїхали ще, ще і ще, а зараз туди возять в фототури і  основна проблема – знайти місце біля огорожі, щоб сфотографувати, бо неможливо пробитися крізь натовп фотографів. Там  їх під 200 збирається і всі намагаються сфотографувати один і той же пейзаж.

- Здається, це проблема сучасного суспільства: відбувається гонитва за тим, що модне, розтиражоване.  Напевне, варто шукати свій шлях?
- Звичайно. І якщо ми говоримо про топову фотографію, треба знайти місце, яке дивовижне, яке до тебе ніхто не бачив. І зняти на належному рівні. Власне кажучи, ми цим і займаємося.

- Поціновувачі фотографії закордоном готові приймати щось унікальне. Якщо наші не готові, то фотографи можуть якось виховати добрий смак?
- Виховають згодом. Це не швидкий процес. Люди подивляться все-все у світі й самі зроблять висновки. Ми 70 років сиділи за ѓратами… А тепер нас випустили в джунглі й ми такі: опа, банан висить. Тут кокос росте –  ну, нічого собі! Люди потихеньку об'їздять все і почнуть розуміти візуальну культуру так, як її розуміють в усьому світі.

- Завдяки соцмережам зараз фотографії – скрізь і всюди. Чи не знищить це класичну фотографію?
- Література ж нікуди не поділася, коли з'явився Facebook, це абсолютно різні речі. І фотографію як дивилися і цінували, скажімо абстрактно, п’ять відсотків людства, так і цінують п’ять відсотків людства. Виникає ілюзія, що фотографія скрізь і всюди через те, що людей з технікою стало більше. Та якщо говорити про хороших фотографів, то їх кількість не змінилася. І фотографів у реальності більше не стало. Те, що стало більше селфі з котиками –  то що? Як це стосується реальності і фотографії?
Існує думка, і я її трохи поділяю, що потихеньку вмирає репортажна фотографія, бо у свідків подій є телефони, і в професійних репортерів більше немає необхідності опинитися в потрібний час у потрібному місці.
Хоча якщо говорити про топові фоторепортажі та фотоісторії, попит на них як був, так і є. Робота фотографа ж полягає не тільки у тому, щоб натиснути на кнопку. Це мавпяче уявлення. Вона полягає у тому, щоб придумати матеріал, побачити кадр, зробити композицію, знайти світлове рішення. Це було і є, і любителі цю роботу виконувати перше, – не будуть, друге, – не вміють.

- Жаль ось тільки, що цікаві журнали з гарною поліграфією фактично зникають…
- У країні зникають журнали не тому, що їх не читають. Адже вони живуть не за рахунок продажу накладів, а за рахунок реклами. Оскільки зараз економіка не в дуже хорошому стані,  грошей на рекламу немає. Також багато матеріалів іде в Інтернет і від цього якість он-лайн-матеріалів починає рости. Тому он-лайн в чомусь може замінти офф-лайн. National Geographic теж переповзає в мережу, і дуже вдало.

- Вікторе, ви бренд-амбасадор компанії Nikon. Як розпочалось це співробітництво?
- Ми почали співпрацювати в 2011 році. Компанія Nikon підтримує професійних фотографів, котрі роблять щось нове, і півтора роки тому я став Nikon Ambassador. Це взаємна співпраця: я підтримую Nikon, а Nikon підтримує нашу діяльність. Як бренд-амбасадор я читаю лекції, та власне кажучи, основне моє завдання – фотографувати. Компанія вважає, що своїми роботами я несу дух фотографії, як її уявляє Nikon.

- Коли ви вперше почали фотографувати на Nikon?
- У 1995 році. У редакції видання, де я тоді працював,  штатний фотограф знімав на Nikon 60 і природно, що я скористався редакційної фототехнікою. Потім у мене був Nikon F80, потім Nikon F90.
Коли я почав захоплюватися підводною фотографією, виявилося, що Nikon –  єдина компанія, яка випускала професійну підводну амфібійну камеру. Вона називалася Nikonos V. І я став володарем цієї камери.
Власне, у кожної фототехніки є певна цільова група, для якої вона створюється. Nikon працює на природних та екстремальних фотографів. Це загальновідомий факт: ширококутні об'єктиви Nikon краще, а на сьогоднішній день компанія єдина, яка випускає яскравий фишай під повноматеричні камери.

- Якими камерами ви зараз знімаєте?
- У мене Nikon D4s і Nikon DF.  D4s – це топова камера, вона зараз буде замінюватися на D5. Це краща камера, яка існує на сьогодні. Абсолютно безвідмовна, з приголомшливим ресурсом роботи затвору, вологоударостійка. Це та річ, яка необхідна професійному фотографу, якщо він заробляє гроші. Не думаю, що цей  фотоапарат відмовить, скажімо, якщо потрапить під дощ. Такий добрий інструмент: дорогий, безвідмовний, надійний.
Nikon DF –  це така машинка для душі, камера в стилі ретро, зроблена для travel-фотографії. Начинка від Nikon D4, при цьому камера дуже маленька, компактна, її зручно з собою брати про всяк випадок.

- Який у вас стиль життя, багато роз'їздів не втомлює?
- Це найнеприємніша частина моєї роботи. Коли ти їздиш сім місяців на рік, це дратує. У тебе немає дому, немає речей, ти весь час живеш на валізах.  Не знаєш, де  в тебе тепла куртка і вона опиняється в іншій квартирі, а не там, де зараз перебуваєш і де холодно. Треба мати сім пар взуття, щоб у кожній квартирі була одна,  і  ми не живемо в п'ятизірковому готелі, як ви здогадуєтеся. Живемо, де доведеться. Це може бути занедбаний будинок, школа, гуртожиток при дельфінарії, - 30 С°,  туалет на вулиці і немає де митися. Ми працюємо –  це робота. Ми не ходимо в панамці, сказати б, у Патагонії, і не говоримо: ух ти, як красиво!

- Вікторе, в усіх ваших цікавих експедиціях та виступах останніх років з вами поряд чарівна жінка – ваша дружина Богдана Ващенко. Якщо не секрет, як ви знайшли одне одного?
- Богдана працювала у Москві як журналіст на дайверський журнал «InVertum». Вона хотіла зробити матеріал про саме ту Ординську печеру, стала шукати фотографії або фотографа на зйомки. Вийшла на мене, зателефонувала, розповіла про свій задум. Я запропонува: «Поїхали!» і вона відповіла: «Поїхали». Тоді Богдана  не знала, що в мене вже давно були досить серйозні задуми зробити книжку про цю печеру. І коли вона побачила мої роботи, вирішила мене підтримати. З того моменту ми почали працювати разом, потім це переросло в дружні стосунки, потім у щось більше.
У будь-якому разі потрібно розуміти, що фотограф –  він на сцені один, а за ним стоїть багато чого і багато хто. Богдана ділить зі мною не тільки життя і творчість, а й виконує значну частину роботи.

- Іноді подружжю важко працювати разом, виникає напруга. А вам як?
- Навпаки, в кайф. Це спільна робота. Якби я не зустрів Богдану, можливо б всі ці проекти і не склалися, і мене як фотографа National Geographic просто не було б.

- Богдана бере вашу камеру?
- Інколи намагається.

- Хотіли б, що Богдана почала професійно фотографувати?
- Поки не склалося. Та відомий фотограф –  це бренд. Навіть не в нашому конкретному випадку, а взагалі. Не всі фотографії відомих фотографів зроблені саме ними. Наприклад, у Девіда Дюбіле значна частина фотографій зроблена його дружиною, та вони тільки зараз зважилися це розкрити.  Приховували, тому що він – бренд і фотографії під його ім'ям краще продаються. Насправді, це фірма, яка виробляє продукт і неважливо, хто що зробив.
Богдана вважає, що у неї ще немає такої пристрасті до фотографії, щоб взяти камеру і знімати. Але у нас спільне бачення, і вона мені часто показує, що потрібно зняти.  Підводна зйомка – це творчість багатьох. Навіть якщо ми домовилися на суші, ми повинні домовитися під водою –  це взаємна допомога. Оскільки ми давно працюємо, розуміємо одне одного з півжесту. У фотографуванні я – номер один. Якщо ми пишемо текст, прес-реліз – тоді останнє слово буде за Богданою, бо вона у цьому номер один. Хто бере на себе першість, той бере відповідальність.

- Як ви ставитесь до обробки фотографій у жанрі, в якому ви працюєте?
- Трішки обробляю, звичайно. Важливий момент, який потрібно розуміти кожному фотографу: у Photoshop-і хорошу фотографію зробити з поганої неможливо. Якщо ти її не зробив добре, ти її не зробиш доброю. Це порочна практика: дивитися у видошукач і думати:  «Ось я тут підмажу, домажу».  Не буде так, не вийде.

- Чи були у вас в останніх зйомках Блакитного озера такі моменти, коли ви подумки казали: дякую  долі  (National Geographic, Nikon ще, не знаю, кому) – це просто неймовірно, що я все це побачив!
- Знаєте, не можу виділити щось конкретне: таких моментів, заради яких ми знімаємо, дуже багато. Дивлюсь і думаю: як же це прекрасно, як це чудово. Утім не факт, що саме ці фотографії стають найпопулярнішими, розходяться світом.
Це зовсім непов'язані речі. Одна справа – спогади, що живуть у моїй душі, інша справа – реальне життя фотографії. Якась, на перший погляд, прохідна фотографія, яку зняв просто так,  може підірвати Інтернет, перемогти на всіх конкурсах, зробить тебе знаменитим! А те, що ти вигадував і вимучував довгі роки, мріяв зняти і потім зняв… на це подивляться і скажуть: фігня якась.
Я люблю говорити: фотографія – як дитина. Ти можеш водити її до музичної школи, математичного ліцею, займатися цілодобово, а вийде якийсь гопник-алкоголік. І навпаки: дитина буде рости сама по собі й стане великим математиком.

- Вікторе, наприкінці, чи є ще у вас якісь поради фотографам, чи вже все сказано?
- Порада дуже проста: треба дивитися навколо і шукати дивовижне навколо себе. Бо якщо ви не бачите дивовижного навколо себе, ви його точно не побачите в будь-якому іншому місці і нікуди їхати не потрібно.
Люди –  як дельфіни, кожен шукає чогось нового.  Завжди будуть окремі особистості, котрі це нове знаходитимуть –  художники, поети, літератори, фотографи. І будуть просто аматори.  Є щось тимчасове, а є щось вічне. І це вічне залишиться, природно, у всіх сферах людської діяльності.

Спілкувалась Наталія Рудніченко
Компанія Nikon дякує Віктору Лягушкіну  за надані фото

Більше інформації про Віктора Лягушкіна: nikonpro.ru/ambassador/viktor-lyagushkin

National Geographic: не мріяти, а діяти. Факти і цифри від фотографа Віктора Лягушкіна
   
Загальне правило: якщо хочете працювати з будь-яким журналом, візьміть кілька номерів, подивіться, як і про що там пишуть, що друкують. Цим простим правилом фотографи часто нехтують, просто сидять і думають: надішлю-но я туди свою роботу. І надсилають що завгодно. З цієї причини більшість журналів не відповідають на листи, вони їх просто видаляють

Великі журнали не народжуються просто так. Уявіть: середина ХІХ століття, ера географічних відкриттів. Всі імперії у світі почали створювати товариства для того, щоб відкривати нові землі і захоплювати нові території. Також з'явився просто інтерес до нових відкриттів, до законів фізики, хімії. І відкриттів стало так багато, що почали друкувати бюлетені з відкриттями за певний період. Ці бюлетені стали розсилати іншим товариствам, щоб не відкривати два рази одне і теж.

Сучасний вигляд з великою кількістю ілюстрацій і популярним стилем NatGeo набув в 1905 році, коли в ньому опубліковали репортаж про Тибет, що містив велику кількість перших у світі фотографій загадкової і невідомої у той час країни, з двох незалежних експедицій вчених-сходознавців Гомбожаб Цибікова і Овше Норзунова.

Фото були надіслані американцям на 48 скляних пластинах. А в поточному номері якраз залишалося вільне місце. Тому редактор взяв і надрукував кожну фотографію на розворот, і додав невеличке пояснення, що на ній зображено. Наклад відразу збільшився в 10 разів. Це настільки сподобалося людям, що всі зажадали, аби так і відбувалося: фотографія на розворот і знизу підпис. На редакційному сленгу  називається «корка» і це відразу стало фірмовим стилем журналу. Тепер будь-який National Geographic складається з цих «корок». Тож якщо хочете знімати для NatGeo, ви повинні розуміти, що у видання потрібні горизонтальні фотографії –  переважно діагональної композиції, в яких є місце для підпису.
    
Якщо плануєте отримати гроші від NatGeo на зйомки, це малоймовірно. Фонди і комітети NatGeo дають гроші на дослідження, а не на те, щоб якийсь фотограф кудись поїхав. Можливий лише супровід фотографом дослідницької групи.
Редактор Кеті Морган розповідає, що редакція перестала робити власні проекти, бо має зверстані матеріали на десять років уперед і NatGeo –  єдиний журнал у світі, що  робиться не додаванням матеріалів, а відніманням.

Щоб матеріал потрапив на сторінки журналу, тема по винна бути цікава всім і стосуватись кожного, кількість фото – 25-40 шт. Вони мають охоплювати всі аспекти вашої теми. Якщо хочете зняти сюжет про те, як роблять взуття, то повинні поїхати на фабрику, зняти як роблять взуття. Там на місці ви повинні подружитися з працівниками, щоб розуміти, як живуть люди, котрі роблять це взуття. Потім маєте поїхати до міста і знімати магазини, де це взуття продають. За тим слід вибрати людей, котрі це взуття купують, і зняти тих, хто в ньому ходять. Також це взуття роблять з чогось, відповідно ви маєте зняти шкіряне виробництво, починаючи з ферми. І після цього вам слід повернутися на фабрику і сфотографувати, як же це взуття роблять, розуміючи весь процес. Це займає не менше року, бо у вас повинні бути всі сезони – зима, весна, літо, осінь.