Владислав Мусієнко, відомий український фотожурналіст з багатою творчою палітрою. Зараз працює особистим фотографом прем'єр-міністра України.

Владислав, розкажи, як ти почав фотографувати?
Разом із загальноосвітньою, я закінчив і художню школу, де 4 роки вивчав такі предмети, як  живопис, графіка, скульптура ,  історія мистецтв.  Збирався вступати у ВНЗ , в якому міг би продовжити розвиватись саме в цьому напрямку.  Але через певні обставини подав документи і поступив в Університет Шевченка на рфф ,оскільки з фізикою і математикою в школі не мав жодних проблем. По закінченню стикнувшись з тим, що роботи за отриманою спеціальністю  особливо нема,  я повернувся до малювання.  Писав  акварелі, працюв в інших техніках, виходив на Андріїївський узвіз і продавав.  Це був веселий період.  В якийсь момент почав фотографувати Київ і поступово це стало основним моїм заняттям. Узвіз дозволяв показати свої роботи велетенській  кількості людей і за якийсь  час іх помітили. Мої фотографії були надруковані в достатньо великій кількості фотоальбомів по Києву і Україні,  виходили листівки і конверти.  А одного разу на знімки звернув увагу Сергій Тихий (за що я йому безмежно вдячний), на той момент головред найпопулярнішої Газети по-київські, запросив спробувати себе у ролі фотографа-репортера і почалось нове життя.  Пізніше я зрозумів як пощастило мені з першим місцем роботи - щоденна міська газета. На шпальтах ГПК висвітлювались найрізноманітніші теми , від візитів лідерів іноземних держав до цін на черешню на Житньому базарі, а фотографи газети ілюстрували ці матеріали. 3-5 абсолютно різнопланових зйомок на день були нормою, це була чудова школа. . Якраз те місце , де ти просто мусів швидко навчитись, наприклад,  знімати тихенько від живота , дивлячись при цьому в протилежному напрямку, бо тебе відправили на базар фотографувати продаж м’яса птиці під час епідемії пташиного грипу. І всі продавці на базарі пильно слідкують, щоб ти не сфотографував саме їхній прилавок. А картинка потрібна.  Або швидко прийняти рішення на яку з трьох вулиць Дмитрівських, які на той час були в Києві, бігти на зйомку, бо там відбулось щось надзвичайне.
 Так що, цілком ймовірно, що занесло мене не у фотографію , а в радіофізику, хоча насправді ,  я був би іншою людиною без тих університетських років .  

Як став знаменитим фотографом?
Так, деякі мої знімки були відзначені на конкурсах,  але для мене це завжди приємна несподіванка і певна випадковість. Фотографія дуже суб’єктивний вид творчості, тому вдячний тим людям в різних жюрі, які виділяли саме мої фотографії. Так що алгоритму у мене, на жаль, нема ).  Насправді, репортажна фотографія - професія , якою можна займатися виключно по любві. Ви не заробите великих грошей, у вас не буде вихідних,  ви будете недосипати і лікувати спину і очі.  Все це , звичайно, трохи відрізняється від романтичного образу фоторепортера, який сформований зокрема в багатьох фільмах.   
В житті все трохи прозаїчніше. Треба готуватись до довгих очікувань з непередбачуваним результатом. Скажімо, ти півночі чекаєш в Борисполі прибуття когось, чиє фото дуже потрібне твоїй газеті , а під ранок тобі повідомляють, що той літак сів  у Жулянах. Але іноді довгі, нудні години приносять результат.  Якось, в році 2005, журналісти дізнались , що увечері в ботсаду, коли його закриють для відвідувачів, буде весілля якогось багатія. І ти маєш завдання - зняти це весілля.  Ідеш собі вдень, гуляєш, ближче до вечора шукаєш зарості погуще і сидиш там  6 годин. А коли парк наповнюється  запрошеними на церемонію , акуратно виходиш і робиш свою роботу, сподіваючись , що охорона не дуже зважатиме на  твою присутність. Той раз мені все вдалось і газета вийшла з фоторепортажем. Так що певна романтика звичайно присутня, але в значно меньших дозах.

Головні якості фоторепортера?
Робота фотографа-репортера , це не робота з 9ї до 18ї, це своєрідний стиль життя. Ти щоденно бачиш крізь камеру найрізноманітніших людей, фіксуєш серйозні-пафосні-сумні-культурні-радісні (потрібне підкреслити) події, ти не маєш сталого робочого графіка. Така постійна пригода  передбачає психологічні і фізичні навантаження, різного роду стресові ситуації, або навпаки -  завдання можуть бути нудними і нецікавими .  А гумор,  іронія по відношенню  до життя  та (в першу чергу) до себе   - допомагає не стати занадто заклопотаним і мрачним. Хтось називає це здоровим цинізмом, але тут важливо старатись відчувати межу, за якою здоровий цинізм переходить в просто цинізм. Якщо такий настрой іноді вдається передати посередництвом фото, значить я все зробив правильно.  А щодо фото для себе і фото для дедлайну - стараюсь завжди фотографувати як для себе.  В разі публікації, знімок буде підписано моїм прізвищем і мені має бути за це не соромно. Звичайно, є певні відмінності в підході до фотографії для себе і для інформагенції. В другому випадку ти маєш просто зафіксувати подію, не виказуючи свого ставлення до неї, але і в цій ситуації можна і потрібно додавати до знімка емоційну складову, такі фото запам’ятовуються.

Як стати фотографом Прем’єр-міністра ?
Це доволі просте питання. Ви просто відмовляєтесь стати фотографом двох-трьох міністрів, Голови Верховної ради, а спокійно чекаєте пропозиції від Прем’єра. Звичайно, це жарт. Думаю, якимось чином моє попереднє фотографічне життя призвело до того, що я отримав цю пропозицію. Я би не ставився до цієї роботи, як до «паркетної» фотографії. Поясню чому. Мені випадає можливість фотографувати одну з перших осіб України, яка має реальний вплив на хід новітньої історії нашої країни. А фіксувати історію, це вже зовсім інша справа. Під час дуже короткої співбесіди , мені сказали одне - продовжуй фотографувати так, як ти це робив раніше ! Для мене це був виклик, стало цікаво чи я зможу. Не буду багато говорити про роботу в прес-службі Володимира Гройсмана, мій досвід цього ще досить невеликий.  Проте скажу, що «паркет» не головна і не найбільша частина моєї роботи. У нас молодий , динамічний, позбавлений «забронзовіння» Прем’єр, який  значну частину свого часу проводить у робочих поїздках регіонами України, а це завжди цікаво, хоча і буває виснажливим фізично.  Або  ти йдеш фотографувати, наприклад, зустріч Володимира Гройсмана з інвесторами, а опиняєшся в літаку, яким Прем’єр-міністр летить в район , де стався вибух на шахті. Так що , як будь-який фоторепортер , я маю бути готовий до форс-мажору. Та й «паркет» буває різним- можливість побачити на власні очі Президентів, Прем’єрів та Патріархів теж буває не у кожного.  Тому  зовсім не вважаю цей період мого фотожиття позбавленим творчості. Навпаки , ставлюсь як до ситуації , яка відкриває нові можливості  і збагачує мене новим досвідом.

 Щодо «лестощів» Прем’єру. Я просто фотографую. Звичайно, я уникаю невдалих ракурсів, але так само я знімав би будь -кого. Само собою, я не ретушую фотографії, нічого не додаю і не прибираю.  Так що ця сторона справи для мене відсутня.
 В кімнату набиту новинками світу фотоіндустрії мене поки не пускають , а насправді такої в кабміні і нема. Проте, у мене є абсолютно фантастична камера Nikon D5 та кілька прекрасних об’єктивів. З таким комплектом я відчуваю себе впевнено  практично в будь-якій ситуації. Насправді, мені навіть важко згадати ситуацію,  коли б я переймався через умови зйомки.

Куди йде українська фотожурналістика?
Українська фотожурналістика  має ті самі тенденції розвитку, що і будь-яка інша. Час від часу лунають думки, що професійна фотожурналістика доживає останні часи і ось-ось всіх фотографів з великими камерами замінять люди з айфонами,  але я так не думаю.  Колись, за прогнозами, електронні годинники мали вбити механічні, а електронні книги повністю замінити паперові.Але цього не сталося.  Так буде і з фоторепортажем, він змінюється, доповнюється звуком і відео, панорамними зйомками, але , на мою думку, професійна репортажна фотографія зможе вистояти. Ми оточені терабайтами інформації, ми не в силах перетравити весь цей інформаційний шквал, тому форми подачі інформації мінімізуються. А мало що ,на мій погляд, може порівнятись за силою впливу на глядача з класним репортерським знімком. Інша справа, що більшість українських періодичних виданнь зараз економлять на фоторепортерах, а значить і на власному фотоконтенті. Але знаю точно - в Україні  є багато молодих, азартних, талановитих фотографів і це значить , що з українською фотографією все буде гаразд. Не буду говрити про конкретні персоналії, згадаю лише Євгена Малолєтку, з яким разом працювали в інформагенції. Він звільнився , поїхав на схід і сформувався там, як сильний військовий фоторепортер. В його доробку велика кількість дуже сильних , дійсно історичних кадрів.

7 головних уроків Владислава Мусієнка -  не ображайтесь, але це звучить пафосно і смішно, а я таких поєднань стараюсь уникати.  Думаю, я ще своїх уроків не поробив і продовжую вчитись. Але, звичайно, за 12 років роботи фоторепортером я напрацював для себе якусь кількість правил. Частина з них  мої власні, частина почуті від  колег . Деякі з них можуть звучати дивно і суперечливо, але це мої особисті правила і , як ви знаєте, у кожного правила існують виключення. Спробую сформулювати :

- в будь-якій ситуації намагайся залишатись людиною. Якщо комусь потрібна допомога, а ти можеш іі надати - забудь, що ти фотограф і допоможи.
- ніколи не втрачай нагоди навчитись чомусь новому.  Це може навіть не стосуватись фотографії на пряму, але зовсім не завадить фоторепортеру.  Наприклад, тренінг з надання першої медичної допомоги. Коли  під час зйомки однієї з протестних акцій , каменем травмувало журналіста, фотокор Анатолій Морозов так перев’язав постраждалого, що лікарі не приховували подиву.
- пам'ятай , що людина має право бути НЕ сфотографованою і поважай це право.  Для мене це особливо актуально під час зйомок на прощаннях із загиблими воїнами.  У сім’ї загиблого горе! Катастрофа! Так , це потрібно фіксувати, це  трагічні сторінкинашої історії. Але робити це максимально  делікатнио,   не ранячи  оголені почуття інших.
- тримай камеру напоготові. ( дам фото зняте не цілячись  з їдучого авто)
- знімай,  а потім думай .
- приходь на зйомку раніше і залишайся довше. Іноді «найсмачніший» кадр чекає на вас , коли вже все скінчилось, або ще не почалось.
- завжди говори  собі - ти міг зробити краще, особливо коли ти задоволений результатом       ( таке теж буває, хоч і не часто)
-    немає такого знімка, заради якого варто ризикувати життям. Мені здається,  це правило я чув від фотографів, які не раз ризикували життям виконуючи професійний обов’язок, як приміром Єфрем Лукацький. Тому просто вірю їм.
-     знімай суб'єктивно, виражай фотографією своє ставлення до предмету зйомки. Такі фото викликають емоції у глядача і залишаються в пам’яті.
-    пам’ятай, що цікавий сюжет може виникнути на найнуднішій зйомці. Відправили якось обновити портрет одного діяча (зараз він утік з України), в якийсь момент я вирішив, що зняв достатньо і можна йти, коли раптом встала непримітна дівчина і жбурнула в об’єкт пакетом з м’якою коричневою субстанцією. В десятку , на жаль, не попала, але зйомка одразу стала цікавішою.
-    будь в контексті того, що фотографуєш. Фотограф , який знімає політику має значно вищі шанси зробити резонансний знімок, якщо він орієнтується в політичній ситуації, читає політичну аналітику, знає , як виглядають не тільки перші особи держави.

Навіщо фотограф Прем'єра знімає балет?
На щастя, тема про яку ви запитуєте, існує.  Декілька років тому мене відправили в оперний театр фотографувати генеральну репетицію балетної постановки. Оскільки на репетеції у фотографа свободи значно більше ніж на виставі, я якимось чином опинався за лаштунками сцени і , як то кажуть , попав.  З того часу я використовую будь-яку нагоду щоби потрапити туди знову.  Це абсолютно магічний,  майже закритий для сторонніх людей світ. Така собі кімната очікування між звичайним життям і яскраво освітленою сценою. Там , за кулісами розумієш, яка титанічна праця стоїть за вишуканою легкістю балерин, яку глядач звик бачити на сцені. Туди було досить непросто потрапити і я дуже вдячний людям, які повірили мені і прийняли в це середовище. Стараюсь декілька разів на місяць обов’язково побувати в театрі - крім задоволення від фотографії,  для мене це ще й чудова можливість перезавантажитись.  А фотографії закулісся поступово збираються, можливо , дозрію до виставки, або й до фотокниги , чому ні !