Nikon Imaging | Україна | Європа

Антон Шевельов

Головний фотограф співтовариства  One Life, музичного  фестивалю «Джаз-Коктебель», мандрівник і просто чудова, весела людина – все це Антон Шевельов, котрий не просто фотографує, а через фотографію заряджає позитивом увесь світ.

- Антоне, бачу, ви – людина весела, усміхнена. Це також відразу помітно з ваших фотографій у Facebook. Маєте легкий характер? Зараз навколо стільки неспокою, а заходиш на вашу сторінку – і на душі стає легко…
- Життя ж все одне продовжується. Від того, що буду сидіти сумувати, краще не стане.

- Ви завжди були таким?
- У дитинстві не був, ні. Завжди достатньо активним та, напевне, розкрився після інституту, коли став більше спілкуватися, багато працювати – власне, немає часу надто розмірковувати.  

- Тобто ці веселі фотографії у Facebook – це ваш стиль?
- Спосіб життя.

- Тоді розкажіть  про одну з ваших останніх найцікавіших мандрівок. Ви повернулися до такої засніженої України ...
  - … з такого ж засніженого Непалу.

- Хіба там не тепло?
- Там найвищі гори у світі (сміється). У жовтні 2014 в рамках проекту One Life (onestarlife.com) ми літали до Непалу разом з відомим альпіністом Сергієм Ігоревичем Бершовим. Мали дві експедиції – з двома групами.
Обидві групи ходили на вершину Кала-Патар – це п’ять з половиною тисяч метрів над рівнем моря. Звідти – прекрасний вигляд на весь гірський цирк, Еверест, відповідно, льодовик, за яким всі туристи південним боком піднімаються. Дев’ять-десять днів пішки – сходження і назад. Ми також підіймалися на вершину Олімпік з іншого боку від Евересту. Сам Еверест не видно, але там прекрасно проглядається  південна стіна Лхоцзе – п'ятий чи шостий за висотою восьмитисячник світу. Це легендарна гора, і ось Бершов – єдиний у світі, хто зміг 1993 року піднятися туди по гірському хребту.

- Ви сходили, як альпініст, то чи ваш Nikon D4  був з вами?
- Так, це було альпіністське сходження льодовиком на мотузці. Мій Nikon був зі мною, але не всю дорогу (сміється). Він у мене благополучно відстрілився сам на висоті 6000 м і спочатку спокійненько схилом летів, потім котився сніжним полем, нікуди не впав, живий, з ним нічого не сталося. Це просто чудо!
Дивно, що він не залетів у скельні тріщини, де сніг, не потонув у ньому. Варіантів насправді було дуже багато... Викотився просто на туристичну стежку,  наш гід Сона за ним сходила і принесла мені його на вершину. Тож я піднімався без камери практично.

- Тобто фотокамера насправді «полегшила» вам шлях?
- Не просто полегшила, а колосально полегшила (сміється). Адже чим вище в гори, тим більше відчуваються кожні 100 гр. А тут сама фотокамера півтора кілограма плюс об'єктив. Це дійсно для мене дуже велика допомога. Я і так люблю свій Nikon D4, а він ще й вирішив мені допомогти (сміється).

- Що ж ви врешті привезли на цій фотокамері додому, що зняли?
- Я зняв за місяць 2000 фотографій. Загалом роблю досить мало кадрів на день, не більше ста. Значна частина матеріалу – зйомки людей, те, що мені потрібно по роботі. Більша частина – кадри для себе. Непал – дуже такий щільний, колоритний, зупинитися важко.

- Чи є у вас власні прийоми або практика travel-фотографії? Спілкуюся з різними фотографами і знаю: хтось фотографує так, щоб не бачили, хтось просто гуляє, хтось шукає сюжети і т.п. Маєте певні фішки, секрети, свій стиль?
- Як кажуть, у чому головний секрет: у тому, що жодних секретів немає! Так і в мене: мій стиль – це відсутність знімального стилю. Нічого не шукаю, мене сюжети самі знаходять. Просто, як репортажний фотограф, трішки більше бачу, ніж звичайні люди. Часто члени нашої групи повертаючись кажуть: слухай, ми були з тобою в одному і тому місці, нічого не помітили… Де ти все бачив, звідки ти це взяв?
Як люблю говорити, працюю з людьми, які не знають, що вони зі мною працюють (сміється). Люблю довгий фокус – 70-200 mm – це мій об'єктив в жанрі travel, бо кожна людина починає «закриватися», коли бачить камеру-об'єктив. А так здалеку, з 9–15 м, ніхто навіть не підозрює про моє існування. Та при цьому пам’ятаю слова Роберта Капи: якщо у вас поганий знімок, значить ви далеко перебували.
З іншого боку, люблю широкий кут і дуже близько. Дуже подобається знімати людей, тому орієнтуюсь за ситуацією. Дивлюся: чи до них можна підійти і чи, власне, є сенс підходити. У цьому плані все дуже просто – 16 мм на повному кадрі. Фактично впритул (сміється). Тобто не порушуючи  зони комфорту, дуже близько підходжу.

- Який кадр, зроблений у Непалі, вас найбільше вразив?
- У мене ніколи такого не було, що ось вражений і т.п., щось дуже запам'яталось. Я знімаю, щоб показати людям те прекрасне, чого вони не бачать. Люблю кожен свій кадр, до єдиного.

- Є певні особливості камер Nikon,  які гарні для travel-зйомки?
- Так, я власне на Nikon-і давно і сиджу, адже й у репортажі, й у travel він просто «неубиваемый»! У мене до цього була і «семисотка», і Nikon D3s, і чого тільки не було – в екстремальних умовах важливо виживати плюс ергономіка камери. Швидкість фокусу – в travel теж дуже потрібно. Отже, мої критерії вибору, як професійного фотографа, – ергономіка, надійність і швидкість.

- У travel-зйомці ви користуєтеся мануальним режимом або «авто»?
- 90% усіх зйомок роблю в режимі «пріоритет діафрагми» і «мануал»: останній  використовую для пейзажів, нічної зйомки, всього, що штативне. «Пріоритет витримки»  використовую вкрай рідко: це досить вузькоспеціалізований режим, у мене в основному для проводок.

- Пригадую, коли сама багато їздила в прес-тури, певної миті відчула втому: всі слухають екскурсію, насолоджуються побаченим, а в мене одна думка – що ще зняти, записати? Яке ж тоді задоволення від подорожі?
- Дуже часто кажу своїй групі: хлопці, покладіть фотоапарати, у вас для цього є я. Насолоджуйтесь, отримуй задоволення. Так, камера дещо обмежує потік вражень. Але це моя робота.
Приміром, як головний фотограф музичних фестивалів, часто зовсім не чую пісень. Потім цю музику десь крутять і я дивуюся: ух ти, класна пісня! Навіть не пам'ятаю, що вона звучала на фестивалі, – настільки був зосереджений на самій зйомці.
Тому рекомендую подорожувати якомога більше, насолоджуватися, спостерігати. Непрофесіоналам не варто постійно шукати якийсь кадр, намагатися щось схопити, бо в результаті – все повз них пролітає.

- А може бути фотографія –  як подорож? Як організувати мандрівку так, щоб отримати насолоду від фотографування?
- Все залежить, як підходити до зйомки. Краще знімати менше: чим більше разів натискаєш кнопку, тим менше часу подумати. Треба дивитися і фотографувати паралельно. Багато що залежить і від країни, бо є країни, які хочеться фотографувати, а є  – які не дуже.
Наприклад, Непал, Болівія були просто чудовими. Тобто робота – само собою, а я ще у вільний час величезне задоволення отримував від самої зйомки, від того, що бачив купу деталей. Бо у всіх завжди великі плани, а я люблю деталі. Якісь цеглинки, вікна... Тим фотографам, котрі працювали зі мною, завжди говорив: знімайте деталі, щоб перебивати загальні плани. Бо всі прийшли, сфотографували двір і пішли. Я ще сфотографував парканчик, віконце, орнамент, що потім, як фотоісторія, складаються в картинку.

- Робота фотографа дуже творча. Та часто доводиться спостерігати, що, скажімо, на вечірках чи фестивалях гості сприймають «людину з камерою», як обслуговуючий персонал. Вона ж там просто бігає з фотоапаратом… Відвідувачі й замовники часом не розуміють складності цієї роботи. Напевно, і вам казали: ой, як тобі класно, ти ж головний фотограф музичного фестивалю ...
- Ага, всі говорять – так класно, така робота, там так класно відпочиваєш. По-перше, в мене жилетка-«розгрузка» з чотирма об'єктивами і камерою, все це кілограм шість, все це на собі безупинно носиться. По-друге, це складно морально, бо через себе треба пропускати таку величезну кількість деталей, потрібно за всім стежити, спостерігати, тому я сильно втомлююся завжди. Музичні фестивалі – мої улюблені зйомки. Я знімав практично всі найбільші фестивалі України, але морально від цього дуже втомлювався. Та «з боку» здається, що це дуже легка, весела професія.

- А в чому, на ваш погляд, складність? У чому полягає професіоналізм чи талант? Обов'язково бути професіоналом чи достатньо бути талановитим?
- Просто в нашій професії склалось так, що багато людей, котрі вважаються професіоналами (якщо розуміти під цим словом тих, для кого це є основоположним джерелом доходу), – демонструють в Україні досить низький рівень фотографії. І є багато людей, котрі займаються фотографією непрофесійно, але при цьому у них є талант і є бачення. Вони знімають набагато краще, ніж ті, котрі заробляють цим гроші.
Вважаю, що фотографія – таке ж мистецтво, як і музика чи малярство. Тому спочатку важливий потенціал, який потім потрібно розкрити. Адже багато-хто вважає: а, що там фотографія, фотоапарат купив, кнопку понатискав, от і вся професія… Насправді, це така ж професія, як q інші. Фотографія вимагає не просто навичок – навчити можна будь-яку людину. Вона вимагає вродженого таланту, добре, якщо не таланту, то бачення, розуміння. Це або дано людині, або ні. Потім це або можна розвинути, або ні.

- Тобто насправді цифрові фотокамери нічого не спростили? Адже зараз багато фотографів нарікають: працювати нецікаво, хтось навіть висловив думку, що вже й метрів фотографії  не так багато. Зробив прошивку, авторежим і ...
- У кожної людини є своя думка. Моя думка інша: насправді цифра нічого не спростила. Геніїв і майстрів як було, так і залишилося. Просто фотографія завдяки цифрі й доступності техніки стала набагато поширенішою і цю кількість майстрів стало складніше відшукати серед звичайних людей.
Цифра нічого не спростила, просто з'явилися нові прийоми. Все по-іншому, але все на місці стояти не може. Розумію, що багатьом, напевне, хотілося б, щоб вогкий колодій наносили на скляні пластини, щоб було лише десять осіб і вони б користувалися повагою. Отже цифра – це всього на всього лише наступний щабель. Головне саме зображення – щоб не втрачався сенс фотографії. Мені байдуже, на що знімати: у мене є велика кількість і плівкових фотоапаратів. Для мене головне –  це результат, а не те, чим знімаєш.

- У чому сенс фотографії?
- Для мене особисто? У кожного свій. Я так самовиражаюся. Хтось пише музику, хтось малює картини, я люблю фотографувати.

- Яке у вас відчуття роботи з плівкою?
- На плівку знімаю, але дещо по-іншому. Не тому що плівка дає красивіше зображення, адже сучасні технології дозволяють робити фотографії, що ніхто відрізнити не може, плівка це чи цифра. На одному своєму майстер-класі я провід дослід. Сказав: ось тут є цифрові фотографії і є плівкові, покажіть мені, де які. Люди, дуже грамотні, з розумним виглядом говорили: ось це  точно плівкова і навпаки. Та я показував плівку, а всі говорили: так, це цифра…
Я знімаю на плівку більше для особистого задоволення. Бо, по-перше, з цим ритмом божевільним і цифровою фотографією час дуже спресовується і немає можливості зупинитись. А плівка –  така субстанція, «неформат», змушує подумати, виставити кадр, з експонометром. Вона дозволяє побути з собою наодинці, тому знімаю на плівку не скільки не заради результату, а заради процесу.

- Кого ви вважаєте метрами, або чия творчість вам подобається?
- Ой, мені так багато подобається найбільше! Я взагалі така людина, котра любить творчість у всіх її проявах. Та через щільний графік, через певні життєві принципи я не стежу за сучасною фотографією взагалі.
У мене є мої улюблені автори –  Ричард Авидан, Хельмут Ньютон, Картьє Брюссон, Енні Лейбовіц, Роберт Капа, Magnum. Із сучасних мені пітерський фотограф Олександр Петросян дуже подобається, чудовий наш фотограф Макс Дондюк –  радий, що з ним познайомився, мені цікаво те, що він робить.
Та я не знаю, що в сучасному світі зараз відбувається. По життю так складається: зустрів людину, подивився фотографії –  подобається. Десь у голові це відклалося. А так, щоб стежити і називати когось з сучасних метрів, – не знаю. Фотографія така штука, що багато з тих фотографів, котрі вважаються сучасними, великими і крутими, мені не подобаються.

- Деякі художники роблять просто божевільну постановку, режисуру фотографій, потім наймають професійного фотографа, котрий володіє технічними прийомами. Він знімає, та авторство лишається за автором ідеї. Як гадаєте, наскільки це чесно?
- Доволі чесно. Натиснути на кнопку може, загалом, кожен. У фотографії важлива саме ідея. Ідея – не фотографа. Якщо людина запрошується для того, щоб змусити працювати фотоапарат, її заслуги, звичайно, в цьому кадрі небагато. Тоді все правильно з авторством.

- Чому ж тоді відомий художник, котрий забрав собі всю славу, сам не зробив кадр, якщо все так просто?
- Тут вже питання етичне. Кожен на нього дає свою відповідь. Я тільки єдиний раз в житті, здається, намагався працювати з ретушерами, тепер роблю все сам. Я завжди чесний за свої кадри, можу з упевненістю сказати: цей кадр 100%-во мій.

- Повертаючись до туристичної фотографії, ви сказали, що вам десь було нецікаво... Де саме, якщо не секрет?
- Минулий Новий рік я провів весь місяць на Мальдівах ...

- … ох!
- І це виявилося суворим випробуванням для моєї тонкої душевної організації (сміється). Перший тиждень все було добре, та мені, як фотографу, один і той же пейзаж постійно набридав... Один і той океан, однакові пальми...
На щастя, у нас була тижнева перерва між першою і другою групою на острові Мале, де живуть тільки місцеві. І ось там мені було дуже цікаво, тому що я побачив Мальдіви з іншого боку. Негламурні, недорогі, побачив гастарбайтерів, котрі туди приїжджають, – це стало ковтком свіжого повітря! Хтось відпочиває на пляжі, а я навпаки, відпочивав, коли потрапив в це середовище, де люди за 3-4 долари їдять і живуть простим життям.

- Як людина, котра багато подорожує з наплічником, не відчуваєте психологічного дискомфорту, коли бачите реклами готелів, спа і т.п., – всього того, що насправді відмежовує людину від справжнього життя країни, куди вона приїжджає?
- Чесно кажучи, я настільки самодостатня в плані взаємодії з навколишнім світом людина, що мене не дратує практично нічого. По-перше, я рекламу фактично не бачу і не дивлюся, власне, хіба що мені сподобаються певні фотографії. Тому абсолютно комфортно себе почуваю і з наплічником і без нього.  

- Тобто вам не принципово – тільки на природу?
- У мене немає такого поняття, як «принципово». Ось ми знімали проект «Міс Світу» в Туреччині: я прекрасно в п'ятизірковому готелі робив свою справу. Та, звичайно, як людина, котра виросла фактично в лісі, бо батьки завжди в походах були, – величезне задоволення отримую від походів, від складних умов. Але ніщо людське мені не чуже.

- Коли в Україні почалася криза, багато фотографів відчули певний дискомфорт, бо раніше знімали тільки travel або тільки розважальний сегмент, а зараз такої роботи немає. Ви – на перетині різних жанрів. Чи легко працювати в різних напрямах?
- Я якраз прихильник того, щоб у мене робота перебивалася. Коли робиш одне і те ж, навіть нехай дуже цікаве, воно починає «замилюватися». Тому мені навіть подобається розмаїття!
Скажімо, зазвичай я весілля не знімаю, та три-чотири весілля у рік на прохання друзів, знайомих знімаю для того, щоб зробити цю зміну. Мені все цікаво! Звичайно, вважаю, що людина повинна займатися своєю справою, а не братися за все. Тому багато замовлень просто комусь передаю. Весілля у Львові зняв і полетів з ним до Непалу – жодного дискомфорту, все прекрасно!

- Тобто у вас немає «зірковості»: знімав «Джаз-Коктебель» та світових виконавців і буду я тут бігати біля нареченого і нареченої, ловити момент… Декотрі фотографи, знаю, навіть соромляться говорити про весілля чи корпоративи. Бо фотографія – то мистецтво, а це – так собі…
- Таке часто трапляється. Просто весільне фото стало саме бізнесом. Деякі приховують, а потім «дивуються» – о, ти весілля знімаєш. Так, буває, знімаю. Жодних проблем з етичної точки зору у мене не виникає. Сьогодні «Джаз-Коктебель», завтра весілля. Ось днями друзі попросили, знімав ранок в дитячому садку.

- Тобто ви людина, котра перебуває в гармонії з собою, і не міряє себе мірками умовного престижу?
- Абсолютно. І сильно дивуюся, коли це відбувається з моїми колегами, котрі говорять: не буду цього знімати… Не бачу жодних підстав. Треба бути простіше, тоді й з людьми простіше спілкуватися. Взагалі не розумію поняття «зірковості» у фотографів, хоча досить часто з цим стикаюся.

- У вас у Facebook була така цікава паралель: двори Непалу та двори Дніпропетровська. Як ви бачите своє рідне місто, що там є особливого і незвичайного?
- Найбільша набережна у східній Європі. Люблю своє місто, та говорити, що там щось особливе… Я – людина світу, знаходжу всюди красиве, навіть там, у страшних грязюках Катманду, в сірих річках. Мене запитують: як ти взагалі там можеш жити? Та я задоволення отримував…
А Дніпро? У мене немає цілісної картинки. Як і в будь-якому місті, сприймаю там певні деталі. Дніпропетровськ – це просто місто, в якому я народився, виріс, живу, коли повертаюся звідкись (сміється).

- Ви його не знімаєте?
- Ні. Дніпропетровськ для мене – це місто комфорту. Я так багато часу проводжу з камерою, що вдома хочу відпочити.

- Україною ви подорожуєте, фотографуєте?
- Так. Багато де був, і раніше мав дві любові – Крим і Карпати, тепер одна – Карпати. Обожнюю ці гори! Одного разу мої друзі з телеканалу «1 + 1» знімали документальне кіно «Гуцульська коляда». Уявіть: Різдво, Верховина, серце Гуцульщини. І я до них приїхав бекстейдж знімати: величезне задоволення отримав!
Дуже люблю Чернівці, Ужгород, Мукачеве – саме ту частину Західної України. Адже на Дніпропетровщині у нас міста дещо безликі, все-таки промислова область. Моя мама з Харкова, все нашої країни.

- Ви певний час працювали в «Дніпроавіа», багато літали?
-  Так, працював фотографом-дизайнером, був штатним співробітник авіакомпанії. Бо моя початкова професія – графічний дизайн. Дуже довго займався цим і мене взяли на посаду фотографа-дизайнера. Цікаво, що в той час я нікуди не літав, хоча у нас була для співробітників програма stand buy – прийти і за копійки полетіти.

- Зараз ви багато співпрацюєте з проектом One life. Розкажіть про нього!
- Це відкрите міжнародне співтовариство, яке з має два напрямки: яхт-вікенди та експедиції. Лідер спільноти – Артемій Сурін. Він об’єднав людей, котрі зрозуміли, що життя насправді – одне. Потрібно жити тут, зараз. Це позитивні веселі люди з усього світу. Наша сторінка має понад 160 тисяч шанувальників, тому сьогодні це перетворилося у великий і серйозний проект: є офіс, чіткі графіки експедиції. Більшість людей, котрі до нас приходять, – ті, котрі відбулися в житті. Вони багато працювали, а зараз хочуть більше часу приділити відпочинку та друзям.

- Такий стрімкий стиль життя, подорожі, фотоекспедиції, гадаю, вимагають підготовки? Бо коли люди читають такі інтерв’ю, у них спалахують очі. Маєте поради для тих, хто хоче займатися туристичною фотографією?
- Однозначно, потрібна загальна фізична підготовка. Бо фізично – це не просто важко, крім того, що ще важко морально. У горах перебуваєш у безкисневому середовищі, оскільки на великих висотах кисню менше. Я навіть не кажу про альпіністські сходження, а просто про трекингові – важко, довго, але цікаво. До нас у One Life часто приходять і кажуть: я хотів би з вами поїхати, та при цьому я офісний працівник, сиджу сім днів на тиждень за комп'ютером... Тому головне нормальне середньостатистичне здоров'я і бажання. Насправді, більшість труднощів, що виникають у горах, – через відсутність моральної підтримки. Компанія часто важить набагато важливіше, ніж фізична підготовка.

- Що ви відчували, перебуваючи на вершині світу?
- Так, ми були на Калапотар, він висотою 5,500 м – з нього відкривається неймовірний вид на Еверест, на льодовик Хумб. Експедиція називається «На дах світу» – тому що ми поруч зовсім стоїмо.

- Що відчуває людина, коли весь світ біля її ніг?
- Знаєте, так люблю стояти на вершині, просто стояти. Почуття приходять пізніше, коли саме спустився, бо, як правило, стоячи на вершині просто думаєш: я зробив це! Ось ми вийшли о 2.20 ночі й на вершині були вже десь о 11 годині ранку. Дуже  потрібні сили, так викладаєшся на повну, що коли сидиш там нагорі, не думаєш, що весь світ біля ніг…  Хочеться до намету, швидше поїсти, поспати. А ось потім, коли вже спустився, починаєш все переосмислювати і приходить усвідомлення, ЩО це було. В мене для цього є фотографії:  переглядаю їх і думаю – нічого собі, куди ми дісталися! Утім, звісно, коли ти стоїш, хмари знизу і гори на рівні витягнутої руки – це вражає, так.

- А якою ви бачите камера майбутнього?
- Ох, це моя мрія насправді! Дуже чекаю, коли Nikon почне випускати гарні бездзеркальні невеликі камери. Та для мене камера майбутнього –  невелика, думаю однозначно все буде йти у бік компактності. Дуже люблю свою теперішню камеру, але хотілося б поменше ваги. Та при цьому отримувати такий же результат, який дає мені мій Nikon D4. Бо власне краще цієї камери для мене нічого немає за отриманим результатом. Я спробував беззеркальні камери, та вони поки ще сильно програють у професійному сегменті. В аматорському –  однозначно добрі, всім рекомендую.
Також камера майбутнього – в ідеалі один об'єктив, який дозволить перекривати всі фокусні відстані, 1,2 потім 1,2 6 мм – 1000. Матриця, що могла б в темряві знімати. Думаю, так воно колись і буде.

- І на завершення нашої цікавої розмови: Антоне, як ви все встигаєте?
- Це головне питання, яке мені ставлять: як ти все встигаєш? Бо я встигаю зайнятися безліччю своїх справ, ще й родину маю. Настільки давно живу в такому ритмі, що напевно втягнувся. Як у мультику про «сороконожку» – вона ніколи не замислювалася, як вона ходить… Ходила собі та й ходила. А потім її запитали, як вона це робить. Вона замислилась і почала плутатися. Я не замислююсь – я просто так живу.

Спілкувалась Наталія Рудніченко    
Компанія Nikon дякує Антону Шевельову (1200-dpi.livejournal.com)  за надані фото